Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

—Хочу купити! – уточнив я.

—Я не пгодаюсь, я менедгегр... – прохрипів карлик у мене з-під руки.

—Чуєш, менеджер, – сказав йому я, – я зов­сім кепсько тямлю на рекламі й маркетингових технологіях, проте знаю одне дуже важливе пра­вило: клієнт завжди правий.

—Так-так, – закивав карлик футбольним м'ячем у мене під пахвою, – клієнт для нашої фігми понад усе.

– То в чому ж річ? – поцікавився я. Карлик відчайдушно задриґав ногами, усе-таки

вирвався й стрімголов кудись понісся, зникнувши між стелажами з презервативами й свіжими газета­ми, серед яких була й та, де я колись працював, з астропрогнозом для козерогів, звісна річ.

—Ну що, – спитала мене рекламна агентка, насилу тамуючи сміх, – як завжди?

—Авжеж, – кивнув я, – п'ять пачок...

—Цілий кілограм кави? – витріщався на ме­не Яцик за кілька хвилин потому.

—Скажи спасибі, що я не купив карлика, – втомлено відповів я.

—Якого ще карлика? – не міг зрозуміти Яцик.

—Маленького, з негативними флюїдами...

—Лягай спати, флюїд! – посміхнувся він, узяв одну з пачок, а решту кинув під лобове скло, туди, де спав Сигнал, уткнувшись носом у папірець, де значилося, що Яцик уже цілий рік їздить без техогляду.

Анжелік запарила нам кави, залізла до мене на переднє сидіння, обняла моє мокре плече й засопіла. Аромат кавових зерняток поєдну­вався з терпко-солодким запахом її волосся.

Я дивився в праве дзеркало й бачив у ньому Яцика. Я не сказав йому цього, але яким би не був Кришна, він, Яцик, син польського ро­бітника й української божевільної, тримаючи однією рукою чашку кави, а іншою спрямо­вуючи наш фургон у безмежні нічні простори сонної, накритої дощем країни, виглядав знач­но крутіше за Кришну. Як тоді виглядав я, мені чомусь зовсім не хотілось думати. Дивним було тільки те, що, їдучи невідомо куди, поряд із чуваком, який здається тобі крутішим за Криш­ну, поряд з людиною, яка нібито тебе любить, і поруч із паралізованим французьким бульдо­гом, що харчувався нормальною їжею, я засинав і ловив себе на тому, що ще ніколи не почував­ся так затишно. І якби я взагалі завтра не про­кинувся, мені б, по-моєму, не було страшно...

Але все-таки я прокинувся... У ту мить поряд зі мною нікого не було. Я глянув крізь лобове скло й побачив сіре ранкове повітря. Метрів за п'ятна­дцять від мене воно було таке густе, що здавалося живим і рухомим. Навіть не взуваючись, я поспі­шив вибратися назовні й раптом збагнув, що це зовсім не повітря...

Це було море... бо повітря не здатне так пе­ретікати...

Море, яке я бачив уперше в житті.

Я ніяк не міг повірити, що це море, тож ви­рішив пройтися вздовж берега, аби перекона­тися, що він не закінчиться, раптово не зник­не, що все це насправді. Анжелік і Кет, зали­шивши одяг на березі, купались голяка в його лагідних хвилях. Яцик і Сигнал мовчки сиділи на даху фургона й дивилися кудись ген за гори­зонт, а Ікарус будував із піску замок. Метрів за сто від нас, в іншому кінці пляжу, стояв са­мотній шезлонг, в якому хтось лежав. Я наві­щось пішов у його напрямку.

А в шезлонзі був ас із БЖД. Якщо чесно, я б менше здивувався, якби побачив Кришну або, на крайняк, пришелепуватого Біла Дауна... Ас лежав із заплющеними очима й повільно сьор­бав «офіцерське» пиво... На його черепі була ста­ра бейсболка із написом И8А й тріснутим ко­зирком. Спочатку мені страх як кортіло знайти медузу й кинути йому на пузо. Хтозна, можливо б, він спробував у себе відсосати... Проте я кеп­сько знав географію й абсолютно не уявляв, чи водяться тут медузи... До того ж, спитатися, що це за море, зараз можна було тільки в нього, в аса з БЖД.

—Відійди, – несподівано сказав він, не роз­плющуючи очей, – ти закриваєш мені сонце...

—Але ж сонце ще не зійшло, – геть спанте­личено заперечив я.

—Ще не зійшло, – пояснив він, так само не розплющуючи очей, – але за сім хвилин зійде, і тоді ти закриватимеш мені його перше промін­ня, а воно найкорисніше...

 – Але що, що ви тут робите? - ніяк не міг по­вірити я.

—Я тут відпочиваю. Лежу й чекаю, доки зійде сонце, а потім цілих сорок хвилин засмагатиму. Двадцять на спині, а двадцять на животі. Далі сонце стане радіаційним, і тоді я піду в готель... Інша річ, що ти тут робиш?

Мені хотілося відповісти щось таке, що зму­сило б його відчути себе безпомічним, що на­решті дало б йому зрозуміти – не все у твоїх ру­ках і далеко не все йде за твоїм планом... Ба, може, навіть значно гірше... Трохи подумавши, я відповів:

—А я тут ховаюсь.

—Від кого? – спитав він, так і не розплющив­ши очей. Мені здалося, що він узагалі зажрався.

—Від уявного супротивника... І намагаюсь ні про що не думати...

—Від уявного супротивника? – поцікавився він. – То як?

—Ну, – сказав я, – все наше життя – це ко­ли на тебе наступають невидимі, уявні супротив­ники. Цьому навіть у школі вчать. Ви ж мали вчи­тися в школі? І от вони наступають, а ми мусимо обороняти свої метри й кубометри, а якщо поща­стить – то й захопити їхні... Так і страждаємо, пе­репрошую, хуйнею все життя...

—В принципі так, – згодився він. – Десь так усе й відбувається... То що ж тоді тебе непокоїть?..

—Та нічого, – відказав я. – Мені ці метри й ку­бометри до одного місця, я не хочу їх обороняти, а тим більше завойовувати, я навіть думати про них не хочу, я не хочу думати про уявного супротивника...

—У тому-то й річ, – сказав бежедешник, – що, коли ти не думаєш про свого уявного супро­тивника, він продовжує думати про тебе...

—Стрьомний, ба навіть серливий світогляд, – відзначив я.

—Таке життя... – пояснив ас.

—Ви що, екзистенціаліст? – спитав навіщось я, розуміючи, до чого він хилить.

Він скривився, але відповів:

– Ні, я препод, звичайний препод із БЖД...Чуєш, – сказав він, – якщо ти не думатимеш про них, про тебе думатимуть тільки вони, от і все... Більше про тебе ніхто не подумає...

Тут він нарешті розплющив очі, звівся, кинув у пісок допиту пляшку «офіцерського» і якось по­вільно, проте водночас зашугано, рушив убік моря. Його старомодні плавки-сімейки висіли на задниці мішком.

– Що, навіть батьківщина не подумає? – спи­тав навіщось я,