Донна Тартт - Щиголь

— Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.

— Як вона почувається?

— Набагато краще, — сказав він переконано, не дивлячись на мене. — Так багато всього сталося. Тітка забирає її до Техасу.

— Техасу? — перепитав я після приголомшеної паузи.

— Боюся, що так.

— Коли?

— Післязавтра.

— Ні!

Він скривив гримасу, але вона моментально розгладилася.

— Так, я збираю їй речі в дорогу, — сказав він веселим голосом, що не відповідав виразові горя, який ковзнув по його обличчю. — До неї весь час приходили люди. Друзі зі школи — власне, це перша спокійна хвилина, яку ми маємо за тривалий час. Цей тиждень був дуже клопітним.

— Коли вона повернеться?

— Не скоро, думаю. Марґарет забирає її туди жити.

— Назавжди?

— О ні! Не назавжди, — сказав він голосом, який примусив мене усвідомити, що він хотів сказати саме назавжди. — Зрештою, вона переселяється не на іншу планету, — додав він, коли побачив моє обличчя. — І, звичайно ж, я навідуватиму її.

— Але ж… — Я почувався так, ніби на мене обвалилася стеля. — Я думав, вона живе тут. Із вами.

— Власне, так і було. Дотепер. Хоч я переконаний, що там їй буде набагато краще, — додав він без переконаності в голосі. — Це велика зміна в нашому житті, але в тривалій перспективі, я переконаний, це буде краще.

Я бачив, він не вірить жодному своєму слову.

— Але чому вона не може залишитися тут?

Він зітхнув.

— Марґарет — зведена сестра Велті, — сказав він. — Вона найближча родичка Піппи. Кревна родичка, чого я не можу сказати про себе. Вона думає, Піппі буде краще жити в Техасі і вона вже досить одужала, щоб туди переїхати.

— Я не схотів би жити в Техасі, — сказав я, не знаючи, що говорити. — Там дуже жарко.

— Я думаю, що й лікарі там не такі добрі, як тут, — сказав Гобі, обтрушуючи з рук пилюку. — Хоч ми з Марґарет маємо різні думки щодо цього.

Він сів і подивився на мене.

— Твої окуляри подобаються мені, — сказав він.

Я не хотів розмовляти про свої нові окуляри, я вважав, вони мені не потрібні, хоч крізь них я справді бачив набагато краще. Місіс Барбур купила оправу для мене в крамниці Мейровіца після того, як я показав поганий результат перевірки зору в шкільному медпункті. Тепер я мав круглі окуляри в черепаховій оправі, вони здавалися солідними й дорогими, і дорослі зі шкури пнулися, аби переконати мене в тому, що вони мені дуже личать.

— Що там діється у вашому районі? — запитав Гобі. — Ти не можеш собі уявити, яку сенсацію справив твій візит. Власне кажучи, я навіть сам хотів навідати тебе в передмісті й не приїхав з однієї причини — мені вкрай не хотілося розлучатися з Піппою, адже вона так скоро мене покине. Усе це сталося дуже швидко, зрозумій. Я маю на увазі ситуацію з Марґарет. Вона схожа на їхнього батька, старого містера Блеквелла, — коли їй стукне щось у голову, то вона не заспокоїться, доки не доб’ється свого.

— А він теж поїде в Техас? Я про Космо.

— О ні, йому й тут буде добре. Він жив у цьому домі з тримісячного віку.

— А він не страждатиме?

— Сподіваюся, що ні. Хоч, правду кажучи, йому буде тоскно без Піппи. Космо і я були в добрих стосунках, хоч він глибоко переживав, коли помер Велті. Він був собакою Велті й прихилився до Піппи зовсім недавно. Ці маленькі тер’єри, яких завжди тримав Велті, дітей не люблять — мати Космо Чессі була справжнім жахом.

— Але чому Піппа повинна їхати туди?

— Ну ти ж розумієш, — сказав він, потираючи око, — це єдиний логічний вихід. Марґарет у технічному розумінні — найближча родичка Піппи. Хоч Марґарет і Велті майже не розмовляли, коли Велті був іще живий, принаймні в останні роки.

— Чому?

— Ну, знаєш… — Я бачив, він не хоче нічого пояснювати мені. — Це все дуже складно. Марґарет терпіти не могла матір Піппи, розумієш.

Коли він це сказав, до кімнати ввійшла діловита, висока й гостроноса жінка віку молодої на вигляд бабусі, з гострим, аристократично-хижим обличчям і рудим волоссям, помережаним сивиною. Її костюм і черевики могла б носити й місіс Барбур, щоправда, місіс Барбур терпіти не могла такого кольору — лаймово-зеленого.

Вона подивилася на мене, потім — на Гобі.

— Це хто? — холодно запитала вона.

Гобі голосно зітхнув, він явно був роздратований.

— Заспокойся, Марґарет. Це той хлопець, який був із Велті, коли він помер.

Вона зиркнула на мене крізь свої окуляри без оправи — а тоді засміялася різким сміхом, гучним і самовдоволеним.

— Вітаю, — сказала вона — несподівано сама чарівність, простягши до мене тонкі червоні руки, вкриті діамантами. — Я Марґарет Блеквелл Пірс. Сестра Велті. Зведена сестра, — поправила вона себе, глянувши через моє плече на Гобі, коли побачила, як я нахмурив брови. — Велті і я мали одного батька. Моєю матір’ю була Сьюзі Делафілд.

Вона промовила це ім’я таким тоном, ніби воно мало щось означати. Я подивився на Гобі, щоб зрозуміти, що він про все це думає. Вона перехопила мій погляд і різко глянула на нього, перш ніж обернула свою увагу — суцільний блиск — на мене.

— Який же ти чудовий маленький хлопчик, — сказала вона мені. Її довгий ніс був трохи червоний на кінчику. — Я дуже рада, що зустріла тебе. Джеймс і Піппа розповіли мені все про твій візит — це було щось надзвичайне. Ми всі були такі схвильовані. А ще, — вона схопила мене за руку, — я мушу подякувати тобі від усього серця, що ти повернув мені перстень діда. Він багато означає для мене.

Її перстень? Я знову збентежено подивився на Гобі.

— Він також багато означав би для мого батька. — У її дружній манері було щось відрепетируване («відра чарівності», як сказав би містер Барбур); а проте мідний колір її схожості з містером Блеквеллом і Піппою вабив мене до неї, змушуючи злитися на себе самого. — Ти знаєш, як ми загубили його раніше, чи не так?

Засвистів чайник.

— Ти вип’єш трохи чаю, Марґарет? — запитав Гобі.

— Так, будь ласка, — швидко відповіла вона. — З лимоном і медом. І долийте в нього краплю скотчу. — Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: — Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.

Гобі прокашлявся.

— Я не бачу жодної шкоди в