Конор Костик - Епік

герцогові Раймонду, бо гадав, ніби ми намагаємося викопати скарб і якимось чином покласти край цьому світові. Проте іронія полягає в тому, що, якби ти не чіпав нас, ми б і близько не бралися до цього. Ця вся оповідка про скарби була лише прикриттям, щоб приховати справжню мету нашої подорожі.

— Ой, невже? І яка ж та справжня мета? — Попри свій подив вампір знову мав спокійний, крижаний вираз обличчя.

— Якщо коротко, ми мали намір уникнути наших ворогів у Ньюгейвені й кинути їм виклик на арені в Касинопії, океан не дав би їм застосувати вбивцю й перешкодити битві.

Якийсь час вампір мовчав, заглибившись у думки.

— І все-таки мене тішить, що ви не уявляєте собі характер предмета, який я маю на увазі. Я вирішив убити вас одразу, якби ви справді мали намір покласти край світові, тому що було б надто небезпечним лишати вас живими. А тепер… Я вважаю, що розумно взяти цей предмет собі й переховати його в безпечнішому місці. Оскільки, незалежно від вашого справжнього завдання, ви вже маєте точну інформацію про цей скарб, хтось інший міг би знайти його коли-небудь, і так ланка за ланкою згодом був би створений ланцюг знищення.

— Після того, як ми знайдемо цей твій предмет, — запитав Анонім, — ти відпустиш нас?

— Звичайно. Саме такий характер нашої угоди. Попеля показує мені, де можна знайти скарб. Я зберігаю вам життя, — граф чемно трохи нахилив голову.

— Ти брешеш, — заперечив Ерік, і легенька усмішка в кутиках криваво-червоних вуст графа одразу поступилася вишкіреним іклам. — Ти вже й так сказав забагато. Якби ти мав намір зберегти нам життя, ти б ніколи не розповідав про предмет, якого шукаєш.

Почувши це, вампір знову посміхнувся:

— Слушно, Попелю. Я б знищив вас. Але, можливо, ти здатна переконати мене, що в моїх інтересах зберегти тобі життя.

— Я здатна, але не за умов гри. Як, по-твоєму, ти зможеш збагнути сенс моїх міркувань? — За зміною світіння персня Ерік помітив якусь часточку Аватари у вібраціях графа, достатню, щоб спонукати його й далі розвивати свою думку. Проте, на відміну од золотавого тепла, відчутого в присутності Аватари, потік енергії од цього створіння був тривожно блідий, неначе Ерік стояв у темній печері в осередку світла, а крізь нього невпинно текла холодна, крижана вода, заморожуючи його до кісток.

— Спробуй.

— Попеля — це мій персонаж, але не сутність мого буття. Та сутність перебуває в іншому світі. Якщо ти вб’єш Попелю, я повернуся в іншій формі, так само як Анонім і решта моїх друзів.

— Угу. Почасти я розумію. Протягом довгих епох я був живий, але не такий справді живий, як тепер. Я відчуваю, наче недавно пробудився. Й після цього я багато спостеріг, багато зрозумів.

— Невже? — урвав його Анонім. — Ти здатний думати сам? Ти не просто програма? Диво дивне!

— Справді? — байдуже стенув плечима вампір. — Це видається мені природним. Але скажи, дівчино, чому для мене повинно мати значення, в якій ти формі?

— Бо тепер ти знаєш мене. А вбивши, ти не матимеш уявлення про моє нове втілення.

— Твоя правда. Але навіщо мені це знання? — Вампір, здавалося, тішився цією битвою розумів, відповідаючи непоборною логікою на судомні спроби Попелі спекатися його.

— Бо я, якщо зможу, покладу край цьому світові. І ти щойно скоїв страхітливу помилку. Гадаючи, ніби наше знання припиняється разом із нашими персонажами, ти розкрив нам, що існує спосіб знищити світ і що потрібний нам предмет лежить серед захованих скарбів. Знання про все, що ти сказав, і навіть значно більше, про все, що я здобув за ці роки, не пропаде після смерті Попелі, а перейде до мого наступного втілення.

Поки Ерік говорив, вампір змінився, мисливець-убивця, що був суттю його єства, вийшов на поверхню, аристократична постать поступилася неприборканій люті чорної пантери. Хвиля ненависті мало-помалу заповнювала комірчину, вкриваючи все, наче шовковий саван, миттю повбивавши всіх щурів і паралізувавши обох персонажів.

— С-с-с-с-с-с-с! — згубне гарчання справжньої злоби хитнуло ліхтар, волосся на Еріковій голові стало сторч.

— Тож я повинен убити не Попелю, а істоту, яка трансцендентно стоїть за нею. — Вампір уп’явся лютим поглядом в обличчя Попелі й намагався дійти до гравця за персонажем.

Якийсь час Ерік був справді наляканий і простягнув руку, щоб від’єднатися, запитуючи себе, чи може вампір як-небудь через інтерфейс заподіяти йому шкоду. Однак невдовзі він струсив із себе страх, спричинений люттю того створіння, й параліч, що сковував тіло.

— Але це річ неможлива, тож лиши Попелю живою бодай для того, щоб знати подобу свого ворога.

— Так, для мене це неможливо. — Очі вампіра зблиснули лиховісним завзяттям, ніби йому сяйнула якась думка. — Однак, мабуть, не для тих, хто має таку саму природу, як ти. І, гадаю, серед них є створіння, які можуть бути прихильніші до мого способу мислення. Хіба не слушні мої слова? Таж на ваших аренах багатії вбивають злидарів!

— Більше не кажи ані слова! — застеріг Анонім.

Проте граф лише засміявся і вийшов з комірчини, плавно рухаючись та з відчуттям мети, властивим великому хижакові, що бачить свою здобич.

Після тривалої мовчанки Анонім похитав головою:

— Гай-гай, гра переходить у реальний світ. Як моторошно! — Потім з цікавістю придивився до Еріка: — А звідки ти знаєш?

— Я вже бачив колись одного, — Ерік усвідомлював, що наближається до межі своєї присяги, й почувався незатишно.

— Дивно, але це дає мені надію.

— Як саме? — запитав Ерік.

— Бо все, що змінюється, вмирає. Коли-небудь. Це основний закон природи. Для нас це означає, що «Епік» не існуватиме довічно.

— Так, але може проіснувати ще тисячу років, а то й довше.

— Авжеж, якщо ми не прискоримо справи, — міркував уголос чорний ельф. — Цікаво, який предмет він шукає і як можна скористатися ним? І цікаво, чи має влада уявлення, що її гра розвивається? — Він зітхнув. — Крім того, запитую себе, чи твої щойно сказані слова справді такі розумні.

— Що ти маєш на увазі? — Ерік дедалі частіше ловив себе на тому, що він прагне справити добре враження на Аноніма, дарма що той чоловік ладен розглядати можливість знову повернути насильство у світ.

— Бачиш, твоя аргументація могла переконати його, що краще не вбивати нас, але що він натомість збирається робити? Може, запроторить нас до підземелля, де триматиме під наглядом сотню років або як завгодно довго, перше ніж ми припинимо грати. Адже, знаєш, він проживе довше за нас.

— Так, знаю, та поки ми живі й маємо друзів, вони намагатимуться врятувати нас.

— Юний Еріку, ти зворушливо