Дмитро Білий - Козацький оберіг

— Ну, дякую, друже. Тепер наді мною його влади ніколи не буде. Піду я, перечекаю десь в улоговині, а ти вже вирушай, бо як тут тебе зі мною побачать, то клопоту не оберешся. Що й казати, народ зараз пішов забобонний, не те, що колись!

— Прощавай, братчику, — лагідно сказав Данько, відчувши, що йому зовсім не хочеться прощатися зі своїм новим крилатим другом.

— І ти прощавай, друже. Будеш у Рипейських горах, знай, що в тебе там друзі є. Сподіваюся, ми з тобою за розмовами проведемо ще багато часу.

За цими словами грифон прощально махнув крилом і зник між густими деревами. Данько помахав йому рукою й побрів туди, де між високих буків виднівся широкий шлях.

Частина IIІ

Стріли над степом

Глава 1. Алхімік Зенон

Данько вибрався на шлях, сів на узбіччі й замислився, згадуючи наказ свого батька. По-перше, йому треба було дістатися до міста і знайти там алхіміка Зенона, по-друге, відшукати загадкового мольфара Ореста, який може його випробовувати, і по-третє, охороняти від злих сил Печать Зберігачів.

Здалеку почулося рипіння коліс. Через декілька хвилин Данько побачив звичайний селянський віз, запряжений конем, який, не поспішаючи, ступав курною дорогою, понуро опустивши голову. Конем правив приземкуватий селянин, який посапував довгою глиняною люлькою. Віз був доверху завантажений глечиками, на яких тьмяно блищала ранкова роса.

— Добридень вам, — підвівся й поштиво привітав селянина Данько.

— І тобі добридень, малий, — флегматично відповів селянин, не виймаючи люльку з рота.

— А ви далеко їдете? — спитав Данько, йдучи біля возу.

— Та на базар до Львова, — відповів селянин.

— А мене підвезете? — набрався нахабності Данько.

— Та ти мені всі глечики потовчеш, що я тоді продавати буду? — не поспішаючи, відповів селянин, підганяючи коня, який, втім, не звернув на це жодної уваги.

— Ні, не всі, — спробував заспокоїти його хлопець.

— Ну, якщо не всі, то сідай, — дозволив йому селянин, і Данько швидко вмостився край воза.

Вони досить довго їхали, не промовивши жодного слова, аж поки селянин не запитав:

— І що ти оце тут у лісі загубив?

— Та так, гриби збирав, — відповів Данько перше, що прийшло йому у голову.

— І багацько назбирав? — не вгамовувався настирливий селянин.

Данько розвів руками:

— Ні, небагато. Та й ті загубив.

Тут селянин обернувся до нього і стиха запитав:

— А дракона бачив?

Данько заперечливо покрутив головою.

— А я бачив, — задоволено промовив селянин, понизивши голос і довірливо нахилившись до Данька, — сьогодні бачив, як він над нашим селом пролітав.

— Пощастило вам, — підтримав його Данько, — дракона побачити — це не те, що гриби в лісі збирати.

Селянин кивнув головою, глянув на небо, крикнув на коня: «Вйо!» — і гучно хляснув у повітрі довгим канчуком.

Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше на шляху з’являлося селянських возів, які завертали на битий шлях з невеличких доріг від найближчих сіл. Ось вже й ліс закінчився, і показалися городи мешканців міста.

Данько зачаровано дивився на високі кам’яні мури з високими баштами, які оточували місто. Колись Готський замок здавався Данькові найбільшою фортецею у світі, а тепер він зачаровано роздивлявся високі муровані будинки, довгі кам’яні стіни.

— А ти де в місті мешкаєш? — знову перервав мовчанку селянин.

— Я? Та на Руській вулиці, — знайшов зручну відповідь Данько.

— Отож, — стиха промовив селянин, — більшість наших краян-русинів там і проживає. А колись панували, поки під королівську владу не втрапили! Чув я, що за Дніпром ми ще волю маємо.

— Маємо, — запевнив його Данько.

Так, не поспішаючи, вони минули пригороди й під’їхали до міських воріт, які були вдвічі більші за браму Готського замку. Біля міських воріт юрмилися селяни, поспішаючи на міський базар. Данько ледь не оглух з незвички від гусячого ґелґотання, ревіння корів та вигуків торгівців, незадоволених справжньою запрудою, що утворилася під брамою. Нарешті, вони проштовхалися у ворота й колеса возу заторохкотіли бруківкою.

— Ось і Галицький ринок, — повідомив селянин, коли вони під’їхали до довгих рядів, де вже кипіла торгівля, — тепер тобі недовго залишилося пішки добиратися. Може глечик собі візьмеш, замість грибів додому принесеш?

Данько про всяк випадок узяв глечик, подякував дядькові, зіскочив з возу й навмання побрів далі, петляючи вузькими вуличками. Він йшов, озираючись на високі собори, будинки з гостроверхими дахами. Йому здавалося, що він потрапив у чарівний світ малюнків з книг отця Григорія. Його піднесений настрій не псувало те, що йому час від часу доводилося увертатися від помиїв, що їх мешканці будинків виливали з вікон прямо на бруківку.

На вулицях юрмилося багато людей, які поспішали у своїх справах. Одного разу Данькові довелося притиснутися до стіни, щоб не потрапити під копита, коли назустріч йому виїхало кілька важко озброєних вершників. Ці лицарі були пишно вбрані у блискучі панцирі й шоломи. А за їхніми плечима, просто на панцирах були прикріплені високі зігнуті обручі з перами. Передній вершник накинув на себе ще й плямисту леопардову шкіру. Пани їхали, не звертаючи жодної уваги на людей, які врозтіч кидалися до стін. Від вершників віяло силою, погордою і прихованою загрозою. Данько дочекався, коли вони від’їдуть подалі, і уважно дивився їм у металеві спини, аж поки вони не зникли за рогом будинку. Але передчуття, що колись йому доведеться зіткнутися з ними у смертельному двобої, назавжди залишилося у його серці.

Плутаючи вузькими вуличками, Данько вийшов на площу, біля якої знаходилася висока башта із годинником. Він набрався хоробрості й запитав у одного з перехожих:

— Скажіть, будь ласка, а де знаходиться Руська вулиця?

Перехожий зупинився, здивовано подивився на хлопця, який тримав у руці глечик, і відповів, вказуючи на провулок за баштою:

— Завернеш у отой провулок за Ратушею, пройдеш ним декілька кварталів, а там побачиш майстерні. То цех русинських різьбярів, за ними відразу Руська вулиця й починається.

Данько подякував і швидко побіг у провулок. Невдовзі він побачив ряд майстерень, звідки чулося дрібне цокотіння молотків.

Вхід до Руської вулиці загороджувала стіна з воротами, вздовж яких похмуро проходжалися крутоплечі чолов’яги, тримаючи на плечах тяжкі молоти, коси й сокири.

— Ти куди оце прямуєш? — суворо запитав Данька один з охоронців, коли той намагався проскочити повз таку грізну варту.

— Ось, глек пану Зенону несу, він його замовив у нашому селі, — спробував викрутитися Данько й сунув подарований селянином глек вартовому під ніс.

— А ти не з підмайстрів цеху майстра Шварта, який намагається нашу торгівлю собі перехопити? — підозріло спитав його вартовий.

— Та борони Боже! — щиро сказав Данько й