Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– О. Гм. Але Клер, погодься, це так дивно. А він не має брата?

– Ні. І тато до нього зовсім не подібний.

– Може, це було, ну, розумієш, якась астральна проекція чи щось таке.

– Подорож у часі, – усміхаючись, пропоную їй свою гіпотезу.

– О, так, справді. Боже, як неймовірно!

На якусь мить екран телевізора темніє, відтак знову бачимо Донну в кущі гортензії, а Джиммі Стюарт ходить навколо нього, тримаючи її халат. Дражнить її, обіцяючи почати продавати квитки на це видовище. «Наволоч», – думаю я, але червонію, згадуючи ще гірші речі, які я говорила та робила Генрі vis á vis[39] його одягу/оголеності. Та потім підкочує автівка, і Джиммі Стюарт кидає Донні халат. «У твого батька стався сердечний напад», – каже хтось у автівці, і він іде, навіть не озирнувшись. А Донна стоїть нещасна посеред листяного орнаменту. Мої очі на мокрому місці.

– Ісусе, Клер, та все нормально, він повернеться, – заспокоює Алісія.

Усміхаюся, і ми вмощуємося зручніше, щоб подивитися, як містер Поттер підбурює бідного Джиммі Стюарта, щоби той покинув коледж та зайнявся заощадженнями та позиками, на яких накладений арешт.

– Скотина, – резюмує Алісія.

– Скотина, – погоджуюся з нею.

Генрі: Коли заходимо з холодного нічного повітря у тепло та світло церкви, в мені все стискається. Ніколи ще не відвідував католицького богослужіння. Востаннє, коли був на якомусь церковному обряді, – на похороні моєї мами. Клер веде нас центральним проходом, а я притискаюсь до її руки, наче сліпець. Всідаємось на вільну лавку. Клер та її рідні стають на коліна, на оті спеціальні м’які підставки, а я сідаю. Так мені сказала робити Клер. Ми прийшли рано. Алісія десь зникла, за нами сидить Нел з чоловіком та сином, якого відпустили на свята зі служби на морському флоті. Дульсі сидить зі своєю приятелькою. Клер, Марк, Шерон та Філіп стоять на колінах пліч-о-пліч, у всіх різні настрої: Клер – скромна та задумлива, Марк – просто заради формальності, Шерон – спокійна та заглиблена у молитву, Філіп – виснажений. У церкві повно пуансетій. Пахне воском та мокрими пальтами. Праворуч від вівтаря – шопка з Марією, Йосипом та їхнім оточенням. Люди вмощуються, вибираючи місця та вітаючись один з одним. Клер підводиться з колін та сідає біля мене, Марк з Філіпом наслідують її приклад. Шерон ще кілька хвилин залишається стояти на колінах. Відтак усі ми тихенько сидимо у своєму ряду в очікуванні служби. Чоловік у костюмі виходить на сцену – вівтар, чи щось таке, – та перевіряє мікрофони, прикріплені до пюпітрів, а потім знову йде. У церкві зараз набагато більше людей, вона переповнена. Алісія з двома жінками та чоловіком з’являються ліворуч від сцени, несуть свої інструменти. Білявка – скрипалька, а непоказна жінка з каштановим волоссям – грає на альті. Чоловік, який настільки старий, що йде зігнутий та шаркає ногами, – ще один скрипаль. Усі одягнені в чорне. Сідають на свої розкладні крісла, вмикають лампочки над своїми пюпітрами, шелестять нотами, бренькають струнами та переглядаються, очевидно, для гармонійного вступу. Люди раптом затихають, і в цю тишу вливається повільна низька музична нота, яка заповнює простір, яка не відноситься до жодного музичного твору, а просто існує, звучить. Алісія проводить по інструменту смичком, та настільки повільно, наскільки взагалі ним можна вести, і звук, який видає її інструмент, здається, виникає нізвідкіля, наче створюється десь між моїми вухами, резонує моїм черепом. Таке відчуття, наче чиїсь пальці торкаються моїх мізків. Потім вона перестає грати. Панує тиша: коротка, проте абсолютна. А затим вступають усі четверо музикантів. Після чистоти тієї єдиної ноти, їхня музика звучить негармонійно, по-сучасному та у дисонансі. «Барток»? – не можу здогадатися я, але потім вслухаюсь у те, що чую, та розумію, що вони грають «Тиху ніч». Не можу зрозуміти, чому вона так дивно звучить, аж поки не помічаю, що білявка копає ногою крісло Алісії, і після цього звучання нормалізується. Клер кидає погляд на мене та всміхається. Усі в церкві розслабляються. «Тиха ніч» поступається гімну, який я не можу розпізнати. Усі встають. Повертаються до входу в церкву: центральним проходом іде священик у супроводі великого кортежу маленьких хлопчиків та кількох чоловіків у костюмах. Вони урочисто проходять до вівтаря та займають свої позиції. Музика переривається. «О, ні! – думаю. – І що тепер?» Клер бере мене за руку, ми встаємо разом із натовпом. Якщо тільки є Бог, будь ласка, Боже, дозволь мені тут постояти, спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, тут і зараз, тут і зараз.

Клер: У Генрі такий вигляд, наче він от-от умліє. Дорогий Боже, будь ласка, не дай йому зараз зникнути! Отець Комптон вітає нас своїм дикторським голосом. Лізу в кишеню пальта Генрі, просуваю пальці крізь дірку на дні, намацую його пеніс та стискаю. Він здригається, наче я пропустила крізь нього електрострум.

– Нехай Господь буде з вами, – благословляє отець Комптон.

– І з вами, – спокійно відповідаємо йому.

Те ж саме, усе те ж саме. Але ні, ось ми нарешті тут, щоб всі нас бачили. Відчуваю, що Гелен упивається очима в мою спину. Через п’ять рядів від нас сидить Рут зі своїм братом та батьками. Ненсі, Лаура, Мері Крістіна, Петі, Дейв та Кріс, навіть Джейсон Еверлі – здається, сьогодні в церкві присутні всі, з ким я ходила до школи. Принаймні, таке відчуття. Дивлюсь на Генрі, а він нічого цього не помічає. Він увесь спітнів. Дивиться на мене, підіймає одну брову. Служба триває. Читають «Господи, помилуй! Нехай мир буде з вами. І з вами». Усі встають для читання Євангелії, послання святого Луки, глава друга. Всі мешканці Римської Імперії, які добиралися до своїх рідних домівок, обкладалися податками. Йосип та Марія, яка вже мала народжувати, народження, чудотворне, смирне. Сповивальні одіяння, ясла. Ніколи не розуміла цієї логіки, та краса цього – беззаперечна. Пастухи, які покірно чекають у полі. Ангел: «Не бійтеся, се приношу вам благодатну звістку…» Генрі якось дуже розгублено гойдає ногою. Його очі заплющені, покусує собі губу. Сонм ангелів. Отець Комптон проголошує: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм»[40]. «Амінь», – відповідаємо хором та присідаємо слухати проповідь. Генрі нахиляється до мене та пошепки запитує:

– Де тут туалет?

– Через оті двері, – показую на двері, у які заходили Алісія з Френком та інші.

– Як туди дістатися?

– Йди до входу в церкву, а потім попри боковий неф.

– Якщо я не повернуся…

– Ти повинен повернутися.

Тієї