Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

— Про мене пліткують ще гірше, — вставив Верига. — У нас в країні багата людина у свідомості громадян — убивця, ґвалтівник та пожиратель ембріонів ненароджених дітей. Деякі з нас приймають ванни з молока лами, в які домішується кров цнотливих дівчат. У цьому — причина нашого багатства й успішності.

— Блазнюєте.

— Зовсім ні. Пересмикую трошки. Але ж народ швидше повірить у таку маячню, ніж у те, що такі, як я, працюють без вихідних. Наш гріх, гріх кожного з нас, у тому, що не ділимось своїми статками з бідними невдахами на площах усіх без винятку міст, від великих до малих. А гріх Тимура Нагорного і його теперішньої команди полягає в тому, що робили брудну роботу там і тоді, де й коли її робити ніхто інший не міг і не хотів. Ну, такі ось загальні, базові для мене речі. Через те відхрещуєтесь навіть від того, що дещо чули про Нагорного. Хіба ні?

Розмова навмисне, очевидно завертала не туди, куди треба. Віра воліла промовчати, зробила ще ковток — кава справді швидко вистигала.

— Отже, згодні, — кивнув Верига. — Давайте вже до справ.

— Яких?

— Віро, ви ж для чогось прийшли. Зверніть увагу — дізнавшись, хто турбує, відповів відразу. Відсунув важливіші справи, аби зустрітися з вами чимшвидше.

— Зі мною?

— Не з вами, як із Вірою Павлівною Холод, — він постукав пальцем по візитці. — Зустрічі шукав співробітник поліції. Тимур Юрійович має можливості оперативно навести довідки. Ви займаєтесь справою, до якої якимось чином, непрямо виявилася причетною моя дитина.

— Син? — вона не зрозуміла, як вирвалося.

Верига й Нагорний швидко перезирнулися.

— Вибачте, висловився буквально. Мій син тут ні до чого. Хотів сказати — дітище. Не дитина, зрозуміло? Мова про «Ольвію». Я створив цей благодійний фонд, хай це буде мій внесок у шлях до миру чи допомогу знедоленим, як завгодно називайте. Всім не допоможу, всіх не нагодую, не обігрію. Мертвих не воскрешу. Але хоч щось роблю й робитиму, Віро.

— Добре, — вона не знайшла іншої відповіді.

— Не дуже добре, — парирував Верига. — Моє дітище зацікавило поліцію в контексті, який мені неприємний. Сказав би, обурює.

— Тому я прийшла поговорити.

Нагорний кахикнув.

— Що сталося?

— А що сталося?

— Ви, Віро Павлівно, прийшли з цим до «Ольвії» ще місяць тому. Залякали Тетяну Данилець, а вона дуже вразлива жінка.

— Ніхто її не залякував...

— Але вона з-злякалася, — гримнув Нагорний, і тепер ініціатива була в нього. — Будь-хто на її місці запанікує. Ні сіло, ні впало з’являється поліція і з-закидає благодійній організації причетність до серії вбивств.

— Нічого такого не було. Слідство виявило, що всі четверо...

— Ви вже казали це, — пас прийняв Верига. — Чому мецената «Ольвії» удостоїли своєю увагою аж через місяць? Могли б відразу після бесіди з нашою пані Тетяною подзвонити мені. Отак, як сьогодні. Приїхати, висловити сумніви, що виникли. Не знаю, чим допоміг би. Не знаю, чим можу стати в пригоді тепер. Але погодьтеся: якби прийшли тоді, ми б мали іншу ситуацію. Ви стукаєте в двері нині. Значить, щось помінялося. Раніше ви обмежилися візитом до «Ольвії». Тепер прийшли з цим до мене. Припускаю — є якісь нові обставини. Від мене вимагається втручання, так чи ні?

Вірі раптом набридло відбивати атаки двох чоловіків.

— Пане Вериго, нехай ваш помічник, консультант чи в якій тут якості пан Нагорний, пояснить: аби з’явилися серйозні обставини, я б не приїздила до вас сюди. Вас викликали б до мене в кабінет. Ми б говорили під протокол. У присутності адвоката чи без нього. Зараз я тут, бо ваше дітище, благодійний фонд «Ольвія», чомусь фігурує в серйозній кримінальній справі. Смерть однієї дівчини з вашої бази даних — випадковість. Коли одна за одною вбивають чотирьох, перевдягнувши й загримувавши перед тим кожну, — закономірність. Це репутаційні втрати. У наш час верховенства поширеної інформації над правом дивно, погодьтеся, що про серію вбивств та незрозумілий зв’язок із «Ольвією» не пишуть широко. Нагорний, ви згодні?

Їхні погляди схрестилися.

Не хотіла б вона бути з ним сам на сам, у зачиненому кабінеті, в іншому статусі.

— Ми обговоримо це, — процідив.

— Я прийшла з миром. Поки що. Можливо, ви чогось не знаєте. Проведіть внутрішнє розслідування. Матимете, що сказати, — дзвоніть будь-коли.

— Вам краще піти, — Верига встав, знову обсмикнувши піджак. — Тимуре Юрійовичу, подайте дамі одяг.

— Дама візьме сама, — Віра теж підвелася. — Проводжати не треба. Дама знайде дорогу.

11

Від залізничної станції їхав на місцевому таксі, щоб не блукати.

Немолодий дядечко-водій у старомодному сірому плащі й заяложених штанях таксував на «Жигулях» уже двадцять років. Так сказав Кобзареві, щойно рушили, і Олег приречено відкинувся на спинку сидіння. Сам не належав до водіїв, про чию балакучість складають легенди й анекдоти. Навпаки, часом пасажири хотіли почесати язиками, та натикалися на непробивну стіну. Дехто ображався, та загалом шофер, який не базікає, а мовчки крутить бублика, влаштовував, часом навіть викликав симпатію.

Голову забембали ще в електричці. Весь час у дорозі вагоном проходили численні роздрібні торгівці, пропонуючи календарі на цілий рік, набори лейкопластирів, ручок, хімічних олівців, здатних вивести будь-яку пляму. Тітоньки, чий вік неможливо визначити, носили свіжі пиріжки з усім, чим можна напхати тісто, смажене насіння й пиво. Хлопчаки шкільного віку закликали купляти гороскопи, китайські астрологічні прогнози та видруковані на дешевому папері збірники анекдотів і пліток про вагітність чи розлучення співачок і співаків. Навіть закривши вуха ватою, врятуватися від коробейників не випадає. Якщо замовкали вони — тут-таки вступали мандрівні музиканти з гітарами та баянами, вимагаючи пожертв за те, що люди слухають їхній спів. А в рідкісні моменти відсутності всіх збирачів дорожньої данини поруч голосно лаяли владу самі пасажири.

Кобзар міг одним окриком затулити таксистові рота. Але вирішив усе ж дотерпіти, слухав, кивав, погоджувався з усім, що думав дядько про міську й центральну владу, війну, бариг та Росію. Тим часом з’ясувалося — їдуть на околицю. Перетнувши непоказний центр і забудовані новими модними комплексами мікрорайони, заїхали в приватний сектор, який мало, чим відрізнявся від звичайного села, хіба виглядав більш доглянутим. «Жигулі» впевнено кружляли вуличками з розбитим асфальтом, нарешті зупинилися біля потрібного будинку. Заплативши, Олег трохи подумав — і записав телефон