Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- І чого воно закляте? – не витримав мого відходу в роздуми про життя Єлисей.

- Й сюди приходили люди, щоб віддати Богу душу.

- А привид при чому тут? – нічого не зрозумів Єлисей.

- А привид, здається, знайшов свої кістки десь біля цього колектора, – задумливо пожувала я губу.

- Ми ж не будемо нічого тут копати? – виразив свій страх Єлисей.

- Ем, можливо, – розмито відповіла я.

- ЩО можливо? Копати чи не копати? – вперто гнув свою лінію Єлисей.

- Можливо копати будемо.

-  А привид не зник, так? – з придихом перепитав Єлисей.

- Здається, наш привид був невинно вбитий…Й він це згадав.

- І що тепер? – затанцювала розгубленість в його очах.

- Його шматують емоції… – Його вбили, а його тіло кинули до річки. Він кохав дівчину. Сильно. До нестями. Вони таємно побралися, бо сім’я дівчини була проти нього.  І тоді батько дівчини найняв двох посіпак, – продовжую я, вдивляючись у порожнечу, ніби намагаючись побачити його спогади. – Вони увірвалися до нього вночі, коли він спав. Не залишили йому жодного шансу… Усе відбулося швидко. Занадто швидко, щоб він устиг щось зрозуміти чи захиститися.

-А далі? – Єлисей напружено стискає щелепу, його обличчя застигло в серйозному виразі, ніби він сам відчув весь біль цієї історії.

-Вони кинули його тіло до річки, – я говорю це майже пошепки. – Хотіли приховати сліди.

-І що тепер? Він шукає справедливості? Помсти? – його голос звучить трохи хрипло.

-Ні, – заперечую я, покрутивши головою. – Він знає, що занадто багато часу минуло. Й нічого з минулим не можна вдіяти. Його кохана ніколи не дізнається правду, що він не покинув її, як їй, мабуть, тоді сказали, а був жорстоко забраний.

- І що ми можемо зробити? – Єлисей явно налаштований діяти.

- Спершу знайти його кістки. Це зв’яже його з цим світом. А потім… – я затримую погляд на ньому, мій голос стає тихішим, майже невпевненим. – Проведемо ритуал…

- Й привид піде? Він знайде спокій? – цікавиться Єлисей.

-  Сподіваюсь.

- І? Як ми ті кістки будемо шукати? – пристає до мене Єлисей.

- Ну нам треба лопата, – вичавила я посмішку.

- Та ти женеш? – округлив очі Єлисей. – Ми в центрі міста…

- А ми тихенько, – запевнила я його.

- Як можна в центі міста тихенько копати? – вилупив очі Єлисей.

- Мімікруємо під ремонтників і все вийде.

- Господи-Боже мій! Та за що це все мені? – закотив він очі.

- Менше слів – більше діла. Поїхала за лопатами й робітничими комбінезонами.

- Та це якась повна дупа.

- Ні! А от жити з привидом..

- А!!!

Усі дружньо шуруємо в машину. Єлисей все ще якось пригнічений думкою фізичної роботи. Орися, спокійна, як віник. А я з думкою, що може нарешті вийде зробити щось правильно. Дві години витрачаємо на будівельний магазин, купівлю спецодягу та лопат. На місце повертаємося озброєні інвентарем та вірою. Я вірю в те, що все закінчиться добре. Єлисей, що нас загребе поліція. Орися, що ми усі притрушені. Ну віра в усіх буває різна.

  Працюємо за наводкою привида. Копаємо. Уже через 10 хвилин мого копання, моя спина почала цікавитися, чим це я таким важливим зайнята…Постогнала. З Єлисея теж такий собі копач, дитятко тієї лопати явно в руках і не тримало. Орися копає нормально, але з нальотом філософської думки «на дідька їй це потрібно». Через пів години фізичної праці, ми всі втомилися і пересварилися. В цьому комбінезоні з вмістом синтетики можна тільки людей катувати. Ще через годину розгортається інтрига, що я встигну перше - вмерти чи докопати? Кожен м’яз не соромиться поділитися враженнями від фізичної роботи. Кожен нерв від нейрона до нейрона передає сигнал про абсурдність моїх дій. Короче, це фініш! А ще кажуть, що фізична праця корисна для здоров'я. Мені б зараз до когось добратися з цими "корисними" порадами, але навіть думати важко, не те що рухатися.

- Селено, ти там жива? – долинає голос Єлисея, який вже встиг знайти собі найзручніше місце для відпочинку й навіть виглядає майже свіжим.

- Чого тобі?– важко зітхаю, обтрушуючи руки від бруду. – Ай! – тримаюсь за спину. – Почуваюсь лососем на нересті.

Збираюсь з силами та виповзаю на поверхню, падаю на землю поряд Єлисей, тягнусь за пляшкою з водою й роблю кілька ковтків.

- Спокійно, – підіймає він руки, ніби здається. – А ті кісти справді тут? Бо тут вже добряча яма. Може ми не там копаємо?

- Ми копаємо там… – мало не підстрибує моя втома, але тіло явно проти будь-якого активного протесту.

- І чо, ми до центра землі плануємо докопатися? – душить Єлисей свою фірмову нахабну посмішку.

- Ще слово – і мої сили здадуть, – грізно бурчу, але розділяю усі його почуття.

Яма вже й справді велика, а мені вже навіть складно ворухнутися, але й на сирій землі не висидишся. Холодно.