Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

І як же був здивований Нарцис, коли його й Геркулана було приведено перед глибокі очи царя Дія. Він був ще надто наївним. не знав, що на небі, так само, як і на землі, бувають шпигуни, провокатори й інші мерзотники, що їх так рясно може сплодити тільки висококультурна людська громада.

– Підданці мої! – не даючи їм отямитись, скрикнув Дій. – Я знаю, що мозок ваш отруєний поганою думкою проти мене.

Нарцис з Геркуланом вражено перезирнулись. Їх опанувала неймовірна зухвалість.

– Справді, нащо творити собі надію з якоїсь ганебної потвори? – спокійно сказав Нарцис.

– Ти також? – пильно глянув в очи Геркуланові Дій.

Той не встиг ще хитнути головою, як цар уже стукнув ногою на Нарциса.

– Геть же від мене! – І, коли Нарцис поплив в етері на Землю, навздогін кинув: – Моя любов безмежна! Будеш одурений – повертайся!

«Ніколи!» – подумав Нарцис, наближаючись до землі. Була вже ніч. За містом ходила якась людина. Нарцис помітив у неї портфеля і, недовго роздумуючи, прожогом упав у середину, сховавшися в паперах.

Геркулан лишився поміж своїм племенем. Він не то що не захотів з Нарцисом одвідати Землю і впевнитися, що там дійсно сталося щось велике, – просто, виникли обставини! – так дурив себе Геркулан.

Коли ж агенти Дія, що він їх надіслав на Землю слідкувати за Нарцисом, повернулися ні з чим і категорично заявили, що його й сліду немає, а в просторах між Землею й Небом плаває озброєна варта – Геркулан занепокоївся. Але це було один тільки день. На другий ранок він одержав пневматичну пошту, де на бланках Молочарспілки було рукою Нарцисовою написано:

«Дорогий друже. Ув’язнений. Але чую, що жити можна. Прибудь на землю. Твій Нарцис».

Через тиждень іще новий лист.

«Твій Нарцис. Рятуй. Здається повік сидітиму в цьому проклятому портфелі. Чекаю».

Не одкладаючи справи надалі, Геркулан зараз же рішив добутися Землі. Вичекавши, коли зостався сам і зайшло сонце, він склав руки над головою й просто упав у холодну, колючу синь.

Нарциса одшукати було легко.

Тепер, після ріжних неприємностей вони обоє разом ішли вулицею великого міста і голосно, не звертаючи найменшої уваги на вартових, розмовляли як давні друзі, котрі зустрічаються після довгої розлуки.

Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:

– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?

Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.

Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.

– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.

– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.

– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.

– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.

Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.

– Ви довго так будете?

– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.

– Маєте шість ластівок!

– Ну й що?

– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним