Уляна Пас - На твоєму боці, Уляна Пас

– Не поспішай так, – говорить доволі спокійно. Здається, перший шок відступив і він розуміє, що я тут роблю. – Ходімо звідси!

Тато підводиться на ноги, і мені доводиться зробити те ж саме. Лише зараз помічаю, що на нас витріщаються всі присутні, в тому числі Дан. 

Не хочу сваритися на людях, тому доводиться йти за татом на терасу, де нікого немає зараз. 

– Як так вийшло, що з усіх закладів міста ти прийшла працювати саме сюди? – питає, коли зупиняємося біля поручнів. 

– Тут непогано платять, – знизую плечима. – Я не знала, що ти тут будеш. Якби знала – не прийшла б. 

– Альберте, що відбувається? – до нас наближається дружина мого батька, і я одразу ж закриваюсь від неї невидимою стіною. 

– Це Ліза, – говорить тато, і її очі розширюються від подиву. 

– Ліза? – перепитує. – Мене звати Єва. Я…

– Я знаю, хто ви, – зупиняю її. – Пробачте, але мені треба повертатися… 

Хочу їх залишити, але знову не виходить, тому що на терасу виходять мої брат із сестрою. Одразу почуваюсь якоюсь жебрачкою поруч з ними в уніформі офіціантки, коли вони наче тільки з магазину вийшли. 

– Ти наша сестра? – питає хлопець і зацікавлено мене розглядає. 

– Це було феєрично. Ти змогла привернути до себе увагу, – додає дівчина. 

– Я не хотіла цього, – кажу.

– Ну, звісно, – фиркає дівчина.

– Діано! – прикрикує на неї тато, а я розумію, що він трохи лукавив, коли казав, що брат з сестрою хочуть зі мною познайомитися. Не потрібна я їм.  Ще один зайвий рот у родині… 

– Мені дійсно треба йти, – кажу, і якось так неприємно стає… Тато мене не зупиняє, коли повертаюся в зал. Звідти йду у роздягальню, і саме там мене знаходить адміністратор Ніна.

– Ти збожеволіла? – цідить роздратовано. – Ти хоча б знаєш, на кого вилила шампанське? Це Альберт Азаров. Він…

– Бізнесмен, – відповідаю. – Я знаю, хто він.

– Я думаю, ти розумієш, що оплати за цей вечір не отримаєш. Радій, що за тебе Влад поручився. Після того, що ти зробила, ніхто не візьме тебе на роботу.

– Як скажете, – сперечатись не хочу. Розумію, що платити мені ніхто не буде, тому чекаю, коли Ніна піде, і переодягаюсь. 

Насправді я зовсім не така спокійна, якою можу здаватись. Мене дратує все, а власний татко – найбільше. І чого ми зустрілися саме так? А може, це й на краще… Тепер я знаю, що його сім'я – це не моя сім'я, і ніколи нею не стане. 

Добре, що я ніколи не будувала марних сподівань. Зараз не так образливо за себе. 

– Лізо, зажди! – вже на вулиці мене наздоганяє Дан. Доводиться зупинитись, тому що знаю – він не дасть мені спокою. 

– Що таке? – питаю стримано.

– Що це було? –  питає. – Ти знайома з Азаровим? 

– Знайома. А що? 

– Ну… він дуже багатий тип. І коли я кажу “дуже”, то зовсім не перебільшую, – заявляє.

– Я знаю, – киваю. – Це все? Я хочу йти.

– Хто він тобі? Не вірю, що Азаров особисто знайомий з усіма офіціантами. 

– Не з усіма. Тільки зі мною, – відповідаю.

– Лізо, може, досить цих загадок? Азаров – твій родич? Друг твоїх батьків? У мене більше немає варіантів.

– Він – мій тато, – кажу і бачу, як від здивування витягується обличчя Дана. – Це все? На цьому допит закінчено?

– Твій тато – Альберт Азаров, а ти працюєш офіціанткою? – перепитує Дан. – У чому прикол, сонце? 

– Жодних приколів, Дане. Просто мені не потрібне його прізвище і тим паче – його гроші. Коли моя мама помирала, його не було поруч. У той час, коли я чекала будь-якої допомоги – його не було. Навіщо він мені зараз? Навіщо мені його гроші? Якщо візьму їх – себе поважати не буду. 

Здається, я захопилась поясненнями. Дан мовчить, а я і не чекаю нічого від нього. Він не зрозуміє мене. Для нього це занадто складно. 

Йду до зупинки, адже ще не пізно й автобуси курсують. Сідаю в перший, який зупиняється, і їду… незрозуміло куди. Чесно кажучи, мені байдуже, куди – лиш би якомога далі від батька. 

Хочу кілька хвилин побути одна. Треба подумати. Я хочу, щоб тато назавжди дав мені спокій. Жила без нього стільки років і зараз проживу. А брат із сестрою… можуть залишатися такими. Ми надто різні й ніколи не станемо близькими. 

Схлипую і швидко витираю сльози, що виступають на очах. Не хочу ревіти, але зупинити себе – не так просто. Саме в цей момент мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це тато, і вимикаю його повністю. 

З ним говорити я не буду. Можливо, завтра, а може і ніколи більше. 

Коли автобус зупиняється на кінцевій зупинці, залишаю салон і розумію, що зараз я на іншому кінці міста. На годиннику початок дванадцятої, і як дістатись додому – не знаю…

Розумію, що треба увімкнути телефон і викликати таксі, але якщо зроблю це, тато знову буде телефонувати.