Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

котрий ніс мені тацю з їжею. Я вчився визначати відстані й напрямки, орієнтуючись лише на звук.

Мабуть, і запахи почав відчувати гостріше, однак думати про них намагавсь якомога менше. Міг заприсягнутися, що тут, у цьому підземеллі, крім цілком зрозумілих нудотних пахощів тюрми, ще довго смерділо гниючою плоттю. Цікаво, думав я, коли не стане мене, як скоро це помітять? Скільки окрайців хліба і мисок тюремної бурди має залишитися нечіпаними, щоб охорона нарешті вирішила перевірити, як почувається в темниці в'язень?

Від того, якою буде відповідь на це запитання, могло багато що залежати.

Огидний запах смерті стояв тут не день і не два. Я знову спробував міркувати в часових категоріях, і з усього виходило, що такий сморід з'явився більше тижня тому.

Хоч як я намагався розтягнути задоволення на довший час, як опирався приємній спокусі — «ось ще тільки одну!», — настав той день, коли у мене залишилась остання пачка сигарет.

Відкривши її, дістав цигарку й закурив. У мене був блок «Салема», і я вже викурив одинадцять пачок. Або двісті двадцять сигарет. Колись засік, скільки часу потрібно, щоб викурити сигарету. Сім хвилин. Рахуємо: за курінням я провів тисячу п'ятсот сорок хвилин, або двадцять п'ять годин і сорок хвилин. Перерва між двома сигаретами — щонайменше година, а радше півтори. У цьому я не сумнівався. Гаразд, будемо вважати, що півтори. На сон витрачаю від шести до восьми годин щодоби. Отож, період неспання — шістнадцять-вісімнадцять годин на добу. Виходить, що за день висмалюю десять-дванадцять сигарет. Це означає, що відтоді, коли мене відвідав Рейн, спливло вже три тижні, плюс-мінус кілька днів. Рейн казав мені, що від дня коронації минуло чотири місяці та десять днів. Отже, коронувався Ерік п'ять місяців тому.

Із останньою пачкою я носився, мов дурень з писаною торбою; кожна сигарета була для мене як любовна пригода. Коли ж цигарки закінчились, від горя був сам не свій.

А потім, мабуть, знову минуло багато часу.

Мої думки раз у раз поверталися до Еріка. Цікаво, чи не заважка йому корона? Над якими труднощами він нині б'ється? Що робить чи збирається робити зараз, цієї миті? Чому Ерік ані разу не спустився сюди, аби помордувати мене? І чи можливо таке, щоб про мене забули в Амбері, хоч би й за королівським наказом? А то вже дзуськи! — відповів сам собі.

А що ж мої брати? Чому жоден не зв'язався зі мною? Дістати мою карту, скасувати вирок Еріка — здавалося б, що може бути легше! Але де там, ніхто навіть пальцем об палець не вдарив.

Я довго думав про Мойру, останню жінку, яку кохав. Чим вона займається? Чи згадувала мене? Мабуть, ні. Хтозна, може, тепер вона — коханка Еріка або ж навіть його дружина, тобто королева? Чи Мойра коли-небудь розмовляла з ним про мене? Думаю, що також ні.

А що мої любі сестрички? Про них краще забути. Хвойда, вона й у Амбері хвойда.

Колись мені вже доводилося втрачати зір: на Землі, у вісімнадцятому столітті, коли спалах пороху в гарматі у зворотний від дула бік опалив очі. Але тоді моя сліпота тривала близько місяця, після чого зір відновивсь. Ерік, наказуючи випалити мені очі, прирікав мене на вічну сліпоту. Я досі вкривався потом і здригавсь, а інколи прокидався з криком, коли до мене повертався спогад про залізо, розпечене до білого жару й піднесене під очі, а потім цей нестерпний дотик!..

Неголосно застогнавши, я продовжував міряти кроками темницю.

Не міг зробити нічогісінько! І в тому, що зі мною сталося, це було найстрашніше. Я залишався безпорадним, як ненароджене немовля. Ладен був душу віддати за те, щоб народитися вдруге, але мати при цьому здоровий зір і здатність зганяти свою злість! Бодай на годину, з мечем у руці, аби ще раз зійтись у двобої з братом.

Знову впавши на лежак, заснув. Коли пробудився, уже принесли їжу, і я поїв й узявся звично походжати темницею. На руках та на ногах у мене повідростали довжелезні нігті. Борода сягала вже нижче пояса, а волосся весь час опадало на очі. Немите стільки часу тіло безперервно свербіло. Можливо, по мені вже й воші бігали, але достеменно я цього не знав.

Один той факт, що принца Амбера можна було довести до такого стану (байдуже, де, коли і хто міг це зробити), викликав у мене страшенне обурення. Адже я виріс із переконанням, що кожен з нас — це щось непереможне, чисте, з холодним розумом, тверде, мов діамант, — такий самий, як наші портрети на картах. Однак реальність виявилася цілком іншою.

Принаймні з простими людьми ріднило те, що у нас, як і в них, була межа витривалості.

Подумки я грав сам із собою в різні ігри, розповідав собі бувальщини, згадував приємні моменти, а їх у мене таки вистачало. Оживляв у пам'яті стихії: вітер, дощ, сніг, тепло літа й освіжаючий легіт весни. Там, на Землі, я мав невеличкого літака, і коли піднімався на ньому в небо, переживав відчуття, котре нічим не передати! Я згадував вражаючі кольорами й перспективою блискучі панорами, міста, які бачив з висоти пташиного польоту, безмежну небесну блакить, отари хмар (цікаво, де вони тепер?) і чистий безмір океану під крилом свого літака. Згадував жінок, яких любив, гостини і все, що так або інакше стосувалося війни. Тільки тоді, коли черговий блок земних споминів був вичерпаний, я, хоч-не-хоч, повертався думками до Амбера.

І ось, одного разу, коли знову думав про Амбер, мої слізні протоки раптом ожили. Я заплакав.

І коли знову минула нескінченність, заповнена непроникною чорнотою та численними снами, почув звуки кроків, які зупинилися перед дверима моєї камери. Рипнув ключ у замковій шпарині.

Від Рейнових гостин спливло стільки часу, що я вже встиг забути смак вина та сигарет. Не міг би оцінити цей проміжок з точністю до дня чи тижня, але знаю, що він виявився дуже великим.

У коридорі було двоє чоловіків. Визначив це з їхніх кроків ще до того, як почув голоси.

Один голос я впізнав.

Двері відчинились, і Джуліан назвав моє ім'я.

Я не відповів одразу, і він повторив:

— Корвіне? Ходи сюди.

Оскільки вибір у мене був невеликий, я випрямивсь і пішов на голос. Відчувши, що наблизився до Джуліана, зупинився.

— Чого ти хочеш? — поцікавивсь я.

— Ходи зі мною, — він узяв мене за руку.

Ми пішли коридором. Джуліан не казав ані