Редгрейн Лебовскі - Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі

невідомо куди, невідомо від кого, а вже наступної миті стоїть сама посеред кривавого побоїща, яке, як виявляється, вона ж і влаштувала. Одна, самотужки!

Тотальне виснаження і раптове усвідомлення всіх подій, що відбулися за останні кілька днів, навалилися як сніг на голову. Софі шалено хотілося розридатися. Вона зупинилася, відчуваючи, як на очах виступили сльози. Тугий клубок застряг десь у горлі і рвався назовні, разом із риданнями. Востаннє вона плакала, коли не стало Гаррі.

– Ти не можеш… – тихо вимовила вона, – не треба… – Софі шмигнула носом, і зробила декілька невпевнених кроків.

У дверях несподівано з’явився Патрік і кинувся до подруги. Він обережно обняв її за плечі і забрав меч з її тремтячих рук. Софі знесилено навалилася на нього.

– Все буде гаразд, Софі… Все буде гаразд, – здавалося, його голос доносився десь здалеку, неначе він стояв на іншому боці двору.

Дівчина, схлипуючи, вткнулась носом в його плече і витерла очі. Тільки зараз вона помітила, що вслід за Патріком вийшли решту мисливців та Захарія. Отже, вони все таки придумали, як спустилися вниз, без сходів. Але як вона знайшла вихід? Софі спробувала пригадати, але нічого не виходило. Від цих думок тільки накотила нова хвиля головного болю.

– Та-а-к… Те, що ти зробила, справді вражає, – невпевнено сказав Кук, озираючись довкола і оцінюючи масштаби бійки. – От що означає – сплеск адреналіну… Страшна штука, скажу-но я вам!

Патрік торкнувся її щоки. Софі зітхнула і спробувала посміхнутися. Його долоні, ніжні і прохолодні, були немов заспокійливий бальзам для її розгарячілої шкіри.

– Патрік… Я нічого не можу зрозуміти, – здавлено промовила вона, мимоволі вдихнувши такий рідний запах найкращого друга. Хлопець прибрав їй за вухо пасмо неслухняного світлого волосся і витер сльози з її щік. Софі заплющила очі, чекаючи відповіді.

Якийсь час Патрік мовчав, немов підбираючи слова, а потім ще міцніше обійняв її і сказав:

– Ми обов’язково з’ясуємо, що це все означає, як тільки виберемося звідси. Все буде гаразд… Просто повір мені.

– Але ж…

– Просто повір!

– Так, але я не…

– Софі, ти ж знаєш, що я ніколи не бажав тобі зла, – Патрік поцілував її у тім’ячко. – Ніколи. Зараз ти налякана і це нормально. Я не знаю, що наплів тобі цей ідіот Захарія, але тільки не вір йому, гаразд? – він на якийсь час знову замовк, не припиняючи гладити її по голові, після чого додав. – Це ти його так?

Дівчина розсміялася. Спочатку тихо, але потім все голосніше і голосніше, поки її сміх не перетворився на істеричний регіт. Так буває, коли довго стримуєшся і боїшся заплакати. Тоді сльози знаходять вихід у вигляді безглуздого сміху. Друзі тривожно дивилися на неї, але ніхто не сказав ані слова.

– Хороший удар, – Патрік не стримав посмішки. – І я не сумніваюся, що він його заслужив.

– Ей! Бенсон, а мене ти так ніколи не обіймаєш, – ображено заявив Орфей, змірявши її поглядом.

– Вона взагалі тебе не обіймає, – нагадала Іва.

– А могла б! Я зовсім навіть не проти!.. Хоча, руда, ти ж ревнуватимеш, так? – він повернувся до напарниці і поплескав її по плечу.

– Пфф... Розмріявся, – фиркнула Іва, злегка почервонівши.

Софі глибоко вдихнула і витерла очі. Посміхнувшись, вона з вдячністю глянула на Орфея – хто-хто, а тільки він володів дивовижною здатністю розрядити напружену ситуацію вдалим коментарем, від якого всім одразу ставало трохи легше. Ну, майже всім, якщо не брати до уваги Кука чи Іву, яка зараз демонструвала йому непристойний жест.

– Голомозий тут говорив, що нагорі є портал, – Орфей кивнув в бік дверей.

– І для цього нам потрібно дістатися до парадного входу, а там – на гвинтові сходи, – нагадав ловець, вперше глянувши на Софі. У його погляді вона не вловила навіть тіні провини. Він, очевидно, вирішив поводитися так, наче нічого не сталося. Що ж, на даний момент, з таким станом речей Софі цілком погоджувалася.

– Так-так, ходімо, – мисливиця відсторонилася від Патріка і відібрала у нього меч. Вона востаннє окинула поглядом двір, завалений тілами демонів та ловців, які визирали з-за кущів, і, обтріпавши одяг, поспішила за друзями.

Розкішний заміський маєток ще три дні тому являв собою вишуканий взірець архітектурного мистецтва, зараз більше походив на жалюгідні руїни стародавнього замку. Тіла загиблих демонів, ловців, Патріотів і гостей, яким не вдалося врятуватися, були повсюди, куди тільки ступали мисливці.

Десь за вцілілими стінами ще тривала запекла битва, про що свідчили жахливі крики, стогони і просто-таки невимовні звуки, на які були спроможні лише пекельні створіння. Софі перестрибнула через розвалену скульптуру пухкої панянки і відчинила двері парадного входу. Коли вони вперше переступили поріг цієї будівлі, це приміщення зустріло їх пафосним шиком і блиском. Зараз же, від минулого лоску не залишилося й сліду, а холл перетворився на справжнє поле бою. Демони заганяли добряче пошарпаних ловців в глухий кут, поки ті сміливо відбивалися від Патріотів.

І це все тільки для того, щоб витягнути їх звідси. Цілий полк досвідчених бійців, тільки для того щоб врятувати шість життів. І все тільки тому, що Меланта пішла проти міністра. Адже це вона вирішила допомогти їм вибратися. Господи.

Софі відчула себе винною та відповідальною за загибель ловців. Їй знову захотілося розкиснути. Але ще більше їй захотілося допомогти ловцям, які відчайдчайдушно боролися з нечистю. І, без будь-яких вагань, вона помчала на допомогу до пари бійців, яких оточили Наги. Злість, що оволоділа нею раніше, згасла, і, незрозумілим чином, сили потрохи почали повертатися. Її допомога виявилася дуже доречною – на бігу вона знесла голову тварюці, яка вже націлилася встромити отруйні зуби в шию дівчини-ловця. Обезголовлена туша звалила дівчину на підлогу і Софі допомогла їй підвестися.

– Дякую… Ти вчасно, – посміхнулася незнайомка, оглядаючи поранену руку. Вона була приблизно одного віку з Софі, і на диво на неї схожа тонкими рисами обличчя, тільки трохи нижче зростом, з довгим темно-русявим волоссям і виразними сірими очима.

– О, Захарія! – дівчина просяяла, помітивши ловця. – Рада бачити, що з тобою все гаразд!

– Ага, – неуважно відмахнувся той. – Джейн, послухай, Меланта все ще нагорі?

– Так, вона чекає на тебе.

– Прокляття… Гаразд. Передай Фліну наказ про відступ. Зберіть всіх, хто вцілів, і забирайтеся звідси, негайно!

– Буде виконано, – кивнула Джейн.