Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

з’являлися і в «Модному суспільстві», і в «Сонці Заходу». І перший-ліпший читач сказав би вам, що цього чоловіка висушує, як сонце або й хвороба, затяте честолюбство. Хоча Кідд доволі багато знав про сера Клода, навіть більше, аніж повинен був знати, йому навіть на думку на спадало, що між таким видатним аристократом та основоположником теорії катастроф може бути якийсь зв’язок, або навіть дружні взаємини. Однак Делрой стверджував, що це — незаперечний факт. У шкільні та студентські часи вони були друзі-нерозлийвода і, незважаючи на великі відмінності у суспільному становищі (Чемпіон був великим землевласником і майже мільйонером, а Бовлнойз — бідним і нікому не відомим вченим), вони й тепер підтримували контакти. І справді, котедж Бовлнойза стояв неподалік Пендрагон-парку.

Однак питання, чи двоє чоловіків залишаться друзями, тепер стояло під потворно великим знаком запитання. Рік чи два тому Бовлнойз одружився з красивою та талановитою актрисою, яку він любив доволі сором’язливо та нудно. Сусідство родини Чемпіонів спонукало цю знаменитість до вчинків, які зовсім не личать справжній дамі, а в чоловікові пробуджували не зовсім шляхетні пристрасті. Сер Клод умів майстерно притягати до себе увагу довколишніх, і, здається, він отримував неабияке задоволення від інтриги, яка не робила йому честі. Лакеї з Пендрагон-парку постійно відвозили місіс Бовлнойз великі букети квітів; карети та автомобілі постійно приїжджали до котеджу за місіс Бовлнойз; в маєтку сера Клода постійно влаштовували бали та маскаради, на яких баронет гордо представляв місіс Бовлнойз, немов королеву любови та краси на середньовічних турнірах. Того вечора, коли Кідд вирішив порозмовляти з містером Бовлнойзом про теорію катастроф, сер Клод Чемпіон влаштовував виставу під відкритим небом «Ромео та Джульєтта», де він мав бути в ролі Ромео, а Джульєтту — зрозуміло хто.

— Слід очікувати якоїсь сутички, — промовив рудоволосий чоловік, підвівшись і струсивши одяг. — Друзяку Бовлнойза добряче дурять або він сам себе обманює. І якщо це так, то він справжній дурень, просто бовдур. Та я в це чомусь не вірю.

— Він — людина з величезними розумовими здібностями, — замислено промовив Келховн Кідд.

— Справді, — відповів Делрой, — та навіть чоловік з такими грандіозними здібностями не може бути таким бовдуром. Ви вже йдете? Я теж збираюся.

Та Келховн Кідд допив молоко з содовою водою і швидко попрямував до Сірого Котеджу, залишивши свого цинічного співрозмовника наодинці з недопитим віскі та сигарою. Денне світло ставало все сірішим, небо було темним, зеленувато-сірим, як сланець, де-не-де на ньому з’явилися зірки, а з лівого боку воно посвітліло, обіцяючи цим появу місяця.

Сірий Котедж, який був розташований за високою огорожею з колючих кущів, стояв настільки близько до сосен та огорожі парку, що спочатку Кідд подумав, що це — будиночок сторожа. Однак потім він помітив на вузьких дерев’яних воротах табличку з прізвищем, поглянув на годинник і побачив, що година, призначена «мислителем», саме настала. Містер Кідд зайшов і постукав у вхідні двері. Уже на подвір’ї він помітив, що будиночок набагато більший та розкішніший, аніж йому здалося на перший погляд, і зблизька зовсім не подібний на будиночок сторожа. На подвір’ї стояли собача буда і вулик, ніби символи англійського сільського життя; над грушами, які цього року обіцяли щедрий врожай, піднімався місяць; пес, який виліз з буди, виглядав доволі поважно і не мав жодного бажання гавкати, а скромно одягнений підстаркуватий слуга, який відчинив двері, був небагатослівним і тримався з гідністю.

— Містер Бовлнойз просив мене вибачитися перед вами, сер, та він був змушений вийти у термінових справах, — промовив слуга.

— Але ж він призначив мені зустріч саме на цю годину, — підвищивши голос, відповів журналіст. — А вам відомо, куди він пішов?

— У Пендрагон-парк, сер, — доволі похмуро відповів слуга і почав зачиняти двері.

Почувши це, Кідд аж здригнувся.

— Він пішов з місіс… тобто з усіма? — затинаючись запитав журналіст.

— Ні, сер, — відповів слуга. — Спочатку він вирішив залишитися вдома, а потім усе-таки пішов. — І рішуче, навіть дещо різко, зачинив двері, хоча вигляд у нього був такий, ніби він зробив щось не те.

Американець був роздратований. Йому дуже хотілося дати всім доброго прочухана, щоб вони навчилися, як братися за справу по-діловому, — і старого пса, який навіть не годен гавкати, і підстаркуватого слугу в доісторичній манишці, і сонний місяць, а найбільше легковажного старого філософа, який уникнув домовленої зустрічі.

— Якщо він так поводиться, то заслуговує на те, щоб втратити прихильність своєї дружини, — промовив до себе містер Келховн Кідд. — А може, він пішов, щоб влаштувати скандал. Якщо так, то представник «Модного суспільства» там точно з’явиться.

Журналіст вийшов за ворота і попрямував довгою сосновою алеєю, що вела вглиб парку. Дерева чорніли, ніби плюмажі на катафалку, між їхніми верхівками на небі виднілося кілька зірок. Містер Кідд був літературною людиною, він сприймав природу не інакше, як з допомогою асоціяцій, і ось тепер йому пригадався «Рейвенсвуд». Можливо, тому, що довкола похмуро чорніли високі сосни, а можливо тому, що Скотт[26] таки спромігся передати таку ось атмосферу в своїй відомій трагедії. Тут віяло чимось, що померло ще у вісімнадцятому столітті, тут пахло вологістю старого парку і тими помилками, які вже ніколи не вдасться виправити. Одним словом, у цьому парку віяло неймовірною печаллю.

Містер Кідд прямував цією дивною алеєю, що навіювала сумні думки, і час від часу сторожко зупинявся: йому вчувалися чиїсь кроки попереду. Щоправда, попереду він нікого не бачив, там виднілися лише похмурі сосни та клин зоряного неба. Спочатку він подумав, що це просто вибрики його втомленої уяви або ж звичайнісінька луна власних кроків. Та здоровий глузд усе чіткіше підказував йому, що попереду таки хтось іде. Журналіст згадав про примари, і навіть був здивований, як швидко в його уяві з’явився образ П’єро, з чорними плямами на блідому обличчі. Клин нічного неба робився все яснішим, та Кідд ще не усвідомив, що він просто наближається до великого маєтку. Журналіст лише відчував, що атмосфера довкола стає якоюсь зловісною та печальною, йому почало видаватися; що довкола віє… тут він завагався, як би це влучніше сказати, і врешті з посмішкою подумки промовив — «теорією катастроф».

Він поволі минав сосни, дорога була одноманітною, та раптом журналіст завмер на місці, ніби зачарований побаченим. У цю мить він почувався так, ніби потрапив у казку. Тому що ми, люди, звикаємо до недоречних подій у нашому житті, звикаємо до того, що щось нам постійно стає на перешкоді. Ми настільки звикли до життєвого хаосу, що спокійно засинаємо під його різноголосся. Якщо ж