Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

не впоралася б краще з такою роллю, якщо це була гра. Коли Ковпервуд приїхав, Береніс саме стояла на подвір’ї з пастухом, який пригнав череду овець, щоб показати їй ягнят. Побачивши коляску Ковпервуда, що під’їхала головною алеєю, Береніс схопила в руки одного з найменших і найбільш кучерявих ягнят. Ця чарівна картинка змусила Ковпервуда замилуватися, але нітрохи не обманула. «Гра, — подумав він, — втім, адже це для мене».

— Пастушка зі своїми ягнятами! — жартівливо привітав він її й, нахилившись, погладив ягня в неї на руках. — Чарівні створіння! З’являються на світ й відразу зникають, мов весняні квіточки.

Він відразу відзначив її витончену сукню, хоч і нічого не сказав. Він чудово розумів, що для неї вражати новим убранням цілком природно. Вона наче не усвідомлювала краси своїх поз, вважаючи їх природними для себе, що було її привілеєм і водночас тим, чого від неї чекали.

— Шкода, що ти не приїхав трохи раніше, — сказала Береніс, — ти б застав нашого сусіда, Артура Тевістока. Він допомагав мені влаштовуватися. Йому довелося поїхати до Лондона, але завтра він знову приїде мені допомагати.

— Справді? — засміявся Ковпервуд. — Яка діловита господарка! Змушує працювати гостей! Чи, може, тут робота вважається головною розвагою? А мені що належить робити?

— Бігати за дорученнями. Їх уже стільки назбиралося!

— Саме з цього я почав своє життя!

— Бережися, аби не довелося цим і скінчити. Ходімо, любий. Візьміть, Добсоне! — Вона передала пастухові ягня і взяла Ковпервуда під руку.

Вони пішли зеленою галявиною до плавучого будиночка. Там на веранді під тентом був накритий стіл. У глибині біля відкритого вікна сиділа місіс Картер із книжкою в руках. Ковпервуд тепло привітався з нею, і Береніс повела його до столу.

— Ну от, сідай і насолоджуйся природою! — скомандувала вона. — Відпочивай і викинь із голови Лондон і всі свої справи.

І вона поставила перед ним його улюблений напій, м’ятну настоянку.

— А тепер я розкажу тобі, що я для нас із тобою придумала, якщо в тебе буде час. Хіба не так?

— Увесь час належить нам, люба! — відповів він. — Я все влаштував. Ми з тобою вільні птахи; Ейлін у Парижі, — додав він, понизивши голос, — і, наскільки я розумію, перебуватиме там щонайменше днів десять. Отже, що ти там придумала?

— Влаштуємо огляд англійських соборів — мама, донька і її опікун, — оголосила Береніс. — Я завжди так хотіла побачити Кентербері, Йорк та Уельс! Адже ми знайдемо на це час, коли вже ми не можемо поїхати на континент.

— Думаю, це було б чудово! Я дуже мало знаю Англію і для мене це буде велике задоволення. І ми будемо зовсім одні, — він узяв її за руку, а Береніс поцілувала його в голову.

— До речі, я в курсі всього галасу навколо тебе в газетах. Чутка про те, що мій високоповажний опікун і є той самий знаменитий Ковпервуд, вже обійшла всіх навкруги. Мій агент з доставки меблів так прямо й запитав мене: чи правда, що мій опікун і американський мільйонер, про якого надруковано в «Кронікл», це одна й та сама особа? Довелося підтвердити. Але Артур Тевісток, схоже, вважає цілком природним для мене мати такого визначного опікуна.

Ковпервуд посміхнувся.

— Мабуть, ти також поцікавилася думкою прислуги з цього приводу?

— Авжеж, любий. Це дуже неприємно, але нічого не поробиш. Тому мені й хочеться виїхати з тобою кудись. А тепер, якщо ти відпочив, ходімо, я хочу показати тобі щось цікаве.

Вона посміхнулася і жестом покликала Ковпервуда за собою.

Вони пройшли через відкритий хол до спальні, і Береніс, підійшовши до стола, висунула ящик і витягла звідти дві головні щітки з гербами графа Стейна, вигравіруваними на срібних спинках, запонку й кілька шпильок.

— От якби по цих шпильках можна було так само легко довідатися, кому вони належать, як по цих графських щітках, — перед нами відкрився б цілий роман! — сказала вона таємничим тоном. — Але я, звісно, не видам таємницю шляхетного лорда.

У цей момент крізь дерева, що оточували віллу, долинув звук овечих дзвіночків.

— Ось! — вигукнула вона. — Коли почуєш це, де б ти не перебував, знай, що настав час обідати. Так ми вирішили замінити шанобливі запрошення дворецького.

Подорож, задумана Береніс, мала початися на південь від Лондона. Перша зупинка була намічена в Рочестері, потім у Кентербері. Вшанувавши цю надзвичайну поему, відбиту в камені, вони мали вирушити до якогось тихого притулку на березі ріки Стур; не до якогось галасливого готелю, що порушить простоту їхнього поетичного паломництва, а туди, де їм відведуть кімнату з комином і почастують простою англійською їжею. Береніс читала Чосера і багато інших книжок про ці англійські собори, і тому вона сподівалася відчути ту атмосферу, в якій виник його задум. З Кентербері вони відправляться до Вінчестера, потім до Солсбері й Стонхенджа; звідти в Уельс, до Гладстонбері, Бата, Оксфорда, Пітерборо, Йорка, Кембриджа — і назад додому. Але скрізь — наполягала Береніс — вони уникатимуть усіляких загальновідомих туристичних принад, а натомість обиратимуть усамітнені заїжджі двори і глухі села.

— Нам це буде корисно, — говорила Береніс, — ми надто розпестилися. І, можливо, подивившись на всі ці прекрасні речі, ти будуватимеш красивіші підземні дороги.

— А тобі можна задовольнитися простенькими полотняними сукнями! — відповів Ковпервуд.

Для Ковпервуда справжня принадність цієї подорожі полягала аж ніяк не в соборах, сільцях і заїжджих дворах. Його причаровували різноманіття темпераменту Береніс і її смаки. Жодна з його знайомих жінок, маючи можливість поїхати навесні до Парижа і Європи, не віддала б перевагу огляду якихось англійських містечок з соборами. Але Береніс була не така, як усі, і вона вміла знаходити в самій собі джерела радості й повноти почуття, яких шукала.

У Рочестері вони слухали гіда, який розповідав їм про короля Іоанна, Вільяма Руфуса, Симона де Монфора, Уота Тайлера, що всі видавалися Ковпервуду примарами. Ці люди чи якісь істоти, що керувалися більш-менш подібними самолюбними ілюзіями, але час їхньої слави вже минув; вони перетворилися на ніщо, що чекає на всіх, хто живе на землі.