Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Брешеш, не вірю!!! Не може того бути!!! Ви – гітлерівські посіпаки, вас обклали у вашому так званому схроні, як ведмедя в барлозі…
– Я би попросив не нагнітати атмосферу, – нагадав лікар, однак майор перервав його роздратованим:
– Заткнися!!!
– Я бачила, що проти нас трьох ви нагнали цілу армію73, – слабко і водночас трохи гордовито усміхнулася поранена. – Висока честь…
– Яка там честь, ти про що?! Ви ж усі троє стрілялися, як справжні боягузи, брехливі й безчесні, злякавшись можливих мордувань. Тільки твої два Івани застрелилися, а ти навіть цього зробити як слід не змогла.
– І знов брешеш: не боялися ми ніяких мук, просто не хотіли, щоб ви влаштували неправедне судилище над нами. А так… катуйте, мучте – це байдуже. Якщо заради України, то ми стерпимо, все стерпимо. Адже ми вже все одно перемогли.
– Перемогли?! Ти при своєму розумі?! Чи застрягла в твоїх протухлих мізках куля заважає тобі думати як слід…
– Це ти краще міркуй, – поранена знов слабко усміхнулася. – Відтоді, як скінчилася Друга світова війна, минуло півтора десятиліття. І весь цей час ви ніяк не можете задавити нас – тих, хто вирішив опиратися вашій клятій совітизації до останньої краплі крові, до останнього подиху! Не знаю, чи була наша боївка останньою…
– Сподіваюсь, що ви таки останні бандюки, яких ми винищили, – з гордістю мовив майор. – Принаймні товариш Золотоверхий74 вже привітав усіх учасників вчорашньої операції з цим видатним досягненням.
– У Золотоверхого твого, можливо, і золотий верх, проте нутро… душі у всіх вас точно прогнили. Тому ви і програли, а ми перемогли. Знищення нашої боївки не має значення. Важливо лише, що ми стільки часу боролися спочатку з Третім райхом, а потім з вами – з совітами. Отже, наступного разу гору візьмемо вже ми, а не ви. А станеться це років через десять, через п’ятдесят чи сто – ніякого значення не має…
– Послухай, ти, бандитко!!! – зробивши лікареві знак не втручатися, товариш Ненашев схилився над ліжком так, що його обличчя впритул наблизилося до блідого від втрати крові обличчя пораненої. – Ти того… слова добирай!.. Бо я можу не стерпіти і так тобі зараз вріжу, що ти…
– Що ж, давай, вріж, – відповіла вона безбарвним голосом. – Вбий мене, давай. А прикінчивши безпомічну жінку – можеш і далі просторікувати про те, хто тут безпринципний боягуз, а хто герой. Давай!..
– Гаразд, живи поки що, паскудо, – товариш Ненашев розпрямився, відвернувся, відійшов до дальньої стінки лікарняної палати і вже звідти мовив: – Ну що ж, гаразд. Будемо вважати, що наш попередній допит на цьому скінчився. Давай, сержанте, додруковуй свій протокол.
– Ще б пак, неприємно визнавати, що ви здатні перемагати, лише кидаючи проти кожної бандерівської боївки цілу армію солдатів, – донеслося з ліжка. Однак майор виклику не прийняв. Він попрямував до виходу з палати, зупинився вже на порозі й кинув через плече:
– Ми ж не знали, що вас там усього троє75. А в такій справі, як боротьба з озброєним бандитизмом, краще перегнути, ніж не дотиснути… Гаразд, сержанте, оскільки злочинниця Стефа Чорна підписувати протокол відмовляється – по завершенні занесеш папери до мене, я сам усе підпишу.
І вийшов у коридор.
Завод скловиробів, Костопіль, 28 червня 1960 року
Прийшовши зранку на роботу, працівники першої зміни мали можливість помилуватися виконаним чорною і червоною тушшю на подвійному паперовому аркуші шедевром наступного змісту:
БЛИСКАВКА!!! Сьогодні
ВТ, 28/ VI.1960 о 12:00 відбудеться ТОВАРИСЬКИЙ СУД над сторожем заводу тов. БОБОКАЛОМ
Нестором Дорофійовичем. Увага!!! Всезагальна присутність в акторій залі заводу ОБОВ’ЯЗКОВА!!!
Слова «БЛИСКАВКА!!!», «Увага!!!» та «ОБОВ’ЯЗКОВА!!!» були дбайливо виведені червоною тушшю, а над першим з цих слів красувалося стилізоване зображення блискавки – червоний триступінчастий, із загостреним кінчиком зиґзаґ, додатково облямований чорним.
Це означало, що сьогоднішня обідня перерва накрилася мідним тазиком, оскільки витратити її доведеться не на задоволення власних потреб в їжі та відпочинку, як і належить відповідно до трудового законодавства, а на «навернення на істинний шлях» місцевого п’янички, сидячі в розжареній нещадним літнім сонцем актовій залі! Тьху, та щоб він не діждав, якщо оце через нього!.. І де ж справедливість, де?!
Тим паче, що вся ця справа не вартувала навіть виїденого яйця, і для її розслідування не потрібно було мати талантів майора Проніна76 – і без того абсолютно усім все зрозуміло. Уже закінчувався червень, ось-ось мала настати пора щорічної Великої Консервації, отож продукція Костопільської «склотарки» набувала особливого, майже сакрального значення для всіх дбайливих господинь. Саме тому хтось здогадався добряче напоїти заводського сторожа дядька Нестора, і поки він давав хропака на робочому місці – винести через прохідну декілька ящиків з дефіцитними банками.
Мотив злочину зрозумілий. Отже, вигодоотримувач мав або підпільно приторговувати краденою склотарою – або масштабно використовувати її для власних потреб. Найшвидше – для консервації. От і весь злочин, от і все покарання: Костопіль – не Москва, це місто маленьке, тут всі усе про всіх знають, бери та й шукай… але до чого тут сторож-п’яничка?!
– Тихіше, товариші, не шуміть! Дайте можливість усе пояснити, – кричав парторг, водночас щосили ляскаючи розчепіреною долонею по застеленому червоною скатертиною столу президії. – Ви невірно мене зрозуміли, товариші дорогенькі. З ініціатором крадіжки народного надбання у вигляді восьми ящиків склотари розберуться відповідні компетентні органи, прошу не сумніватися. Що ж до нашого товариського суду, то перед нами інше завдання – вирішити, а що ж робити з товаришем Бобокалом?! Бо якщо через вживання міцних напоїв він один раз проспав крадіжку, нема гарантії, що не проспить і вдруге, і втретє… От що із цим робити, товариші?..
– А що тут зробиш?! Догану йому оголосити! – запропонували десь із заднього ряду.
– Ні, не годиться, – заперечив парторг. – На вид товаришеві Бобокалу вже ставили, догану вже оголошували, і це не допомогло, як бачите.
– Ну, тоді сувору догану!.. А не допоможе – ще одного «суворчика»!.. Премії його, негідника, позбавити!.. Звільнити п’яничку до дідька лисого – і нехай на дозвіллі наливається оковитою досхочу!.. Нехай далі що хоче, те й робить, якщо ні на що більше не здатен, як тільки…
– Те-те-те, те-те-те!!! Понеслося-поїхало!.. – товариш парторг знов заляскотів долонею по столу. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.