Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

дім. І саме там, подолавши важкий шлях, вона точно знайде свого Казана. Цей поклик не йшов з їхнього старого дому під вітроломом на мочарах. У блискавичному видиві постала скеля Сонця, звивиста стежка, що вела нагору, хижка на рівнині. Це там вовчиця стала сліпою, там для неї закінчився день і почалася вічна ніч. І там вона вперше пізнала радість материнства. Природа залишила спомини про всі ті речі незнищенними в її пам’яті, і коли почувся поклик, він пролунав саме з того наповненого життям сонячного світу, де Сіра Вовчиця востаннє бачила місяць і зорі на синьому нічному небосхилі.

І вона відгукнулася на цей поклик. Залишивши позад себе річку, де було досить їжі, вовчиця пішла прямо назустріч пітьмі й голоду, не боячись більше ні смерті, ні порожнечі невидимого світу; за двісті миль поперед себе вона побачила скелю Сонця, зміїсту стежину, лігво в міжскеллі зі своїми первістками і, звісно ж, Казана!

Роздiл XXV

Кiнець Мак-Трiґера

А за шістдесят миль далі на північ Казан лежав на землі, прив’язаний тонким сталевим ланцюгом, і спостерігав, як маленький професор Мак-Гіл перемішував у відрі сало з висівками. За десять ярдів від нього лежав великий доґ, з чиєї величезної морди капала слина. Він уже наперед смакував незвичайно щедрим обідом, що його готував Мак-Гіл. Доґ був неймовірно задоволений, коли йому принесли порцію. У той час, як величезний пес дуже швидко ковтав смакоту своїми величезними щелепами, маленький чоловічок із холодними синіми очима й світло-сірим волоссям безстрашно гладив його по спині. Зовсім по-іншому він почав поводитися, коли підійшов до Казана. Його рухи стали обережними, хоч очима й губами він усміхався. Якщо він і боявся цього покруча, то жодним чином свого страху не показував.

Малий професор, що перебував на Півночі як представник Смітсонівського інституту, провів серед собак третину свого життя. Він любив та розумів їх і написав не одну журнальну статтю про собачий інтелект, через що в колах природничників до нього була прикута особлива увага. Саме тому, що любив собак і розумів їх краще, ніж людей, він і викупив Казана й великого доґа тієї ночі, коли Сенді Мак-Тріґер і його партнер намагалися примусити їх боротися до смерті в одному з шинків Ред-Ґолд-Сіті. Йому дуже сподобалося те, що двоє величних звірів відмовилися вбивати один одного на потіху трьохсот чоловіків, що зібралися для перегляду бійки. Він уже готував статтю про інцидент. Сенді розповів йому дивовижну історію захоплення Казана та про його дику пару Сіру Вовчицю, професор поставив йому тоді безліч запитань. Але сам Казан щодня дивував його все більше й більше. Хай би як по-доброму не виявляв професор до собаки свого ставлення, Казан уперто не бажав відповісти тим самим. За цей час не було й натяку, що вовкопес хоче потоваришувати з чоловіком. Щоправда, він і не гарчав на Мак-Гіла, не намагався вкусити його за руку, навіть коли міг би до неї дотягнутися. Досить часто Сенді Мак-Тріґер приходив до хижки, де жив Мак-Гіл, і щонайменше тричі Казан стрибав на нього на довжину витягнутого ланцюга, а своїх білих зубів не ховав зовсім, доки Сенді був поруч. А от коли він був наодинці з Мак-Гілом, то ставав геть тихим. Щось підказувало йому, що тієї ночі, коли він і великий доґ стояли пліч-о-пліч у клітці, збудованій для вбивства, Мак-Гіл з’явився як друг. Глибоко в своєму звіриному серці він відділяв Мак-Гіла від інших чоловіків і завдавати йому шкоди жодного бажання не мав. Він терпів професора, але, на відміну від великого доґа, симпатії не виявляв. Саме цей факт і спантеличував Мак-Гіла, бо не було ще такої собаки, що б його не полюбила.

Сьогодні Мак-Гіл поклав перед Казаном миску сала з висівками, і враз усмішка на його обличчі змінилася виразом глибокого здивування. Казан вишкірив зуби й загарчав самою серединою. Шерсть у нього на спині наїжачилась, м’язи напружилися. Професор мимоволі розвернувся. Позаду нього тихо стояв і дивився на Казана Сенді Мак-Тріґер, що насмішкувато кривив губи у брутальній посмішці.

— Даром тратите час, сьо’о вже не приручити, — прорік він, а тоді допитливо блиснув очима на професора й додав: — Коли їдете звідси?

— З першим морозом, — відповів Мак-Гіл. — Уже скоро. Хочу приєднатися до загону сержанта Конроя у Фон-дю-Лаці до початку жовтня.

— А ви до Фон-дю-Лака — сам? — поцікавився Сенді. — Чо’о б вам не взяти ше провідника?

Маленький професор розсміявся.

— Навіщо? — спитав він. — По річках Атабаски я плив із добрий десяток разів і знаю цей шлях не гірше, ніж Бродвей. До того ж люблю побути на самоті. Та й плисти нескладно: усі струмки течуть на північний схід.

Сенді дивився на доґа, стоячи спиною до Мак-Гіла. Радісний блиск на мить спалахнув у його очах.

— Псів берете?

— Так.

Сенді затягнув люльку й заговорив з очевидною зацікавленістю.

— Либонь, купу грошей вартують сі ваші поїздки, так?

— Моя остання подорож обійшлася в сім тисяч доларів. Ця коштуватиме п’ять, — сказав Мак-Гіл.

— Трясця його! — здихнув Сенді. — Тримаєте стільки грошви при собі? Не боїтесь? Хтозна, шо може статися…

Маленький професор у той час дивився в інший бік. Безтурботність на його лиці як рукою зняло. Сині очі стали на тон темнішими. На мить на вустах заграла тверда посмішка, та Сенді її бачити не міг. Однак, розвернувшись, він знову весело сміявся.

— Та я дуже чутко сплю, — сказав Мак-Гіл. — Уночі мене можуть розбудити навіть тихесенькі кроки. Я прокидаюся від людського подиху, коли знаю, що треба бути напоготові. А крім того… — і він вийняв із кишені синьо-сталевий самозарядний севедж, — умію користуватися цим.

Тоді він показав на сучок у дерев’яній стіні хижки.

— От дивіться, — сказав він.

П’ять разів він вистрілив з відстані двадцяти кроків, і коли Сенді підійшов до стіни, то якусь хвильку чи дві не міг вийти з дива. Там, де був сучок, тепер зяяла зубчаста дірка.

— Непогано, — посміхнувся він. — Більшість не змогла б такого зробити і з ружжом.

Коли Сенді йшов, Мак-Гіл провів його підозрілим блиском в очах, зацікавлено посміхаючись. Тоді повернувся до Казана.

— Думаю, у тебе про нього склалося правильне враження, друже, — м’яко засміявся він. — Не можу тобі дорікнути за бажання схопити його за горло. Хоча…

Він засунув руки глибоко в кишені й зайшов до хижки. Казан поклав голову між передніми лапами й тихо лежав, широко розплющивши очі. Уже починало сутеніти. На календарі був початок вересня, і ночі ставали доволі прохолодними. Пес спостерігав за останніми променями сонця,