Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

але не збили статків і тепер доживали віку серед вишиваних салфеточок та опудал китайських мопсів.

А тепер мені здавалося, що там мешкали також Бісмарк, Томас Манн, Конрад Фейдт, адмірал Деніц, Ервін Роммель і божевільний король Баварії Отто Перший.

Я поглянув на величний орлиний профіль Гопвуда. Помітивши мій погляд, він гордовито застиг. Тоді похмуро втупив очі в золотистий пісок і тихо промовив:

— Ви вважаєте мене за ненормального, бо я вдаюся до милосердних послуг отакого А. Л. Шренка?

— Та я…

— Він чоловік незвичайний, дуже проникливий, великий поборник філософії цілісності. А ми, актори, як ви, напевно, знаєте, найбільш неврівноважені люди в світі. Ніколи не маємо певності в своєму завтрашньому дні: телефон мав би дзвонити, але все не дзвонить. Отож і шукаєш розради в нумерології, чи в картах таро, чи в східному самоспогляданні під великим деревом в Оджеї разом із Крішною Мерті. Бували там коли-небудь? Розкіш! А в превелебної Вайолет Грінер у Креншоу? У футуролога Норвелла? А в Еймі Семпл Макферсон шукали спасіння? Я шукав. Спершу вона поклала руки мені на чоло, потім я поклав її. А святі трясуни! О, який захват! Або недільні виступи хору Голла Джонсона в першій баптистській церкві. Чорні ангели. Неземна насолода. А ні — то бридж із вечора до ранку чи бінго від полудня до смерку з усякими там жіночками, що пахтять геліотропом. Актори — то такі люди, що чортові на роги полізуть. Якби ми дізналися, що десь об'явився кваліфікований вівісектор, ми б і до нього в науку подалися. Корпорація «Ворожіння на тельбухах». Коли твоє майбутнє аж засмерділося, наче труп під полудневим сонцем, не погребуєш і патранням голубів. Я й на це ладен, аби тільки вбити час. Отакі всі актори, марнотратники часу. Дев'ять десятих нашого життя минає в чеканні ролей. Отож і лягаємо на канапу А. Л. Шренка, щоб потім стовбичити на пляжі культуристів.

Він невідривно дивився на гнучкі й пружні тіла молодих античних богів, що басували внизу на піску, овіяні солоним вітром і сласною жагою.

— Чи ви замислювались коли-небудь над тим, що вампіри не відбиваються в дзеркалах? — озвався він нарешті. Над його верхньою губою виднілись ледь помітні росинки поту, темна смужка зволожила й волосся під краєм кашкета. — А бачите оцих прегарних молодиків на пляжі? Вони відбиваються в усіх дзеркалах, але, крім них, у тих дзеркалах не відбивається більш ніхто. Тільки вони, ці новоспечені ідоли. І коли вони милуються собою, то чи бачать когось іншого, хоч би й дівчат, на яких гарцюють, наче на морських лошицях? Я далеко не певен. То от, — повернувся він до початку розмови, — тепер ви розумієте, чому застукали мене в того чорного гномика Шренка?

— Я й сам день крізь день чекаю тих телефонних дзвінків, — сказав я. — Не знаю нічого гіршого!

— Тоді й справді розумієте. — Він зміряв мене пильним поглядом, так наче роздягнув догола.

Я кивнув головою.

— Заходьте коли-небудь до мене. — Він повів очима на карусель, де механічний орган рипів і вищав щось віддалено подібне до «Прекрасного Огайо». — Я розповім вам про Айріс Трі, дочку сера Бірбома Трі й зведену сестру англійського режисера Керола Ріда, яка багато років там жила. Іноді до мене приїздить Олдос Хакслі, може, побачите його.

Він помітив, як сіпнулася моя голова, і збагнув, що я ковтнув наживу.

— Ви хотіли б познайомитися з Хакслі? Ну що ж, шануйтесь, — лагідно виспівував він, — то, може, ваше бажання й справдиться.

Мене аж роздимало від невимовної і нестерпної потреби, яку я чимдуж силкувався притлумити. Хакслі був безумною мрією мого життя, постійним невситимим духовним голодом. Мені страшенно хотілося стати таким же блискучим, таким же дотепним, таким же недосяжно великим. Подумати лишень: я можу з ним зустрітись!..

— Приходьте. — Гопвуд повільно засунув руку в кишеню піджака. — Я познайомлю вас з одним юнаком, якого люблю над усе в світі.

Я мимохіть відвів очі, як не раз уже робив, коли щось таке казали Крамлі чи Констанс Реттіген.

— Ну, ну, — пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, — хлопчик засоромився. Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!

Він дістав із кишені зім'яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.

Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.

Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антіноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватіканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.

— Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? — То було беззастережне твердження. — І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, — сказав він. — Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!

Він забрав пальця з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.

І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.

— О боже, — мовив я. — Це ж ви.

— Я, — сказав Джон Вілекс Гопвуд.

I, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.

— Атож, це я, — підтвердив він.

Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.

— Ні. Не підробка. Не фототрюк.

Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашінгтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от