Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Немолодий косоокий офіціант приніс срібне відерце з льодом. І в ньому пляшку шампанського.

Сменін і Каїров обмінялися здивованими поглядами. Офіціант зрозумів. Звернувся до Каїрова:

— Вам прислали шампанське он з-за того столика.

Каїров подивився туди, куди вказував офіціант. За столом усміхався Нахапетов і поряд з ним Валя.

— Я не знаю, як у вас у Баку…

«Звідки йому відомо, що я з Баку? — подумав Каїров. — Могла сказати Вікторія… Звичайно, могла».

— А в нас у Сочі за куроротний сезон скоюються два-три серйозних злочини. Як то: застосування холодної зброї у стані афекту й алкогольного сп'яніння; напад на громадян з метою вилучення коштовностей…

— Ви з карного розшуку? — в очі запитав Каїров.

— Боронь боже! — Сменін аж здригнувся.

Повернулися Вікторія і Кузнецов. Вікторія сказала:

— Може, це й неввічливо, та я повинна вас залишити. Прошу, Мірзо, провести мене.

— А шампанське? — з образою в голосі спитав Сменін.

— Шампанське? Це дуже мило! — посміхнулася Вікторія, напевне думаючи, що Сменін замовив срібне відерце й пляшку на її честі.. — Келих шампанського на дорогу.

Місячне світло довгими косими зрізами біліло в прольоті вулиці, зігнутої по краю обриву. За цементним бордюром заввишки по коліна, поцяткованим старими тріщинами, йшли вниз, до кам'яного русла ріки, густі зарості самшиту й держидерева, оплетені гнучким плющем, як павутинням.

Іще нижче починалися сади: айва, персики, слива. Біля самої річки на високих фундаментах стояли будиночки. Від будиночків до вулиці й у сади вели не стежинки, а східці. Кожен з них — дубова дощечка й два міцних дубових кілочки.

Біля будинку Вікторії Каїров відпустив кучера. Вікторія сказала, що їм треба або розстатись, або зайти в будинок хоча б на терасу, тому що вона вже вийшла з того віку, коли можна обніматися біля хвіртки.

— Біля хвіртки добре обніматись у будь-якому віці, — зауважив Каїров.

Однак вони пройшли в сад і піднялися на терасу. З річки тягло запахом холодної води й твані.

Спалахнуло світло. Мошкара закрутилася навкруг лампочки. Старечий голос запитав за дверима:

— Хто там?

— Це я, тату, вимкни, будь ласка, світло.

Тераса захлинулася темрявою, в першу мить щільною, майже непроникною. Потім срібно виступила ріка, позначилася вигином дорога.

Вікторія сіла на поручні, обхопила руками стовп, що підпирав дах, притулилася до нього головою. Тихо зажадала:

— Ну… Розповідайте про себе всю правду.

— Так одразу! Навіщо вона вам?

— Поки що не знаю.

— Це добре, що ви не знаєте.

— Дивний висновок, — з сумнівом зауважила вона.

— Напевно, мені буде потрібний автомобіль, — сказав він, відокремлюючи кожне слово.

— Умови прокату вам відомі, — відповіла вона байдуже. — Що ви ще хочете сказати?

— Що я неодружений. І це правда.

— Цілком можливо. — Вона промовила слова сухо, ніби підкреслюючи, що сімейний стан Каїрова їй байдужий.

— Ви мені подобаєтеся.

— Мірзо, я подобаюся багатьом чоловікам! — Тепер вона говорила з відвертим роздратуванням.

Він відповів ображено:

— Ви хотіли чути правду, я її кажу.

— Вибачте. — Вона відсторонилася від стовпа, зісковзнула з поручнів.

— Подобатися можна по-різному.

— Я вам подобаюся дуже?

— Дуже, — кивнув він. — Ви мені вірите?

— Припустимо…

— Це погана відповідь.

— Це чесна відповідь.

— Спасибі. — Каїров узяв її за плечі. — Я також з вами правдивий і чесний… У мене немає ресторану в Баку. Це був лише привід для знайомства з вами.

— Уявіть, я здогадувалася.

— Не ображайтесь… Але я приїхав сюди зовсім в іншій справі.

— Вам потрібна моя допомога? — спитала вона.

— Ні… У мене чоловіча справа.

— У такому разі ви даремно відпустили тарантас. Ночами тут вулиці темні й порожні. А до «Ельбрусу» далеко.

— Нічого. Недарма кажуть, що закоханим і п'яним допомагає доля.

З вікна було видно задня подвір'я, поділене тінню від роту готелю до сарая, в якому зберігалися меблі, переважно старі, що вимагали ремонту. Відразу за сараєм починалася гора — кущами й дрібними деревами, осипом грунту, що спух біло, круто.

Подвір'ям у затіненій його частині йшла людина. Йшла, не крадучись, але обережно, й кроки були — як стримане дихання.

Дантист дивився з-за штори. Людина, поза всяким сумнівом, прямувала до дверей чорного ходу.

Північ дихала свіжо. Вітер несильний, але помітний, торкався листя. В небі з'явилися хмари. Вони пливли швидко, немов кудись поспішали.

Там, унизу, людина зупинилася біля дверей і, здається, смикнула ручку. З хвилину вона не рухалася. Можливо, дослухалася. Потім рішуче пішла до рогу будинку.

Коли людина опинилась у смузі світла, Дантист упізнав Каїрова.

Десь далеко, на дорозі, дзвеніти дзвіночки й співали цигани.

— Мірзо, поїхали в гори!

Каїров тепер не сумнівався: за дверима був власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

— Зурабе, це ти? — про всяк випадок запитав Каїров.

— І не сам. Відкривай швидше й подивися, хто зі мною!

Від Зураба пахло вином, і очі виблискували з хмільною лукавістю — поряд у коридорі стояли три молоді циганки й циган з гітарою, у бузковій сорочці навипуск, перехопленій поясом з китицями.

Каїров похапцем прочинив двері. Сказав у щілину:

— Вибачте. Мені треба вдягнутися.

— Вибачаємо. І ждемо тебе біля під'їзду.

На сходовій площадці Зураб сказав циганам: