Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

когорту преславних мандрованих рицарів давніх часів, бо в часах теперішніх я доконаю таких високих і неймовірно дивовижних ратних подвигів, які затьмарять їхні найславутніші вчинки. Уважай, щирий мій і вірний джуро, яка темна й невидна ця ніч, яка непевна тиша панує довкола, як глухо й тривожно шумотять ці дерева, як грізно бушує ця вода, що ми її шукаємо, ніби реве-спадає з височезних Місячних гір, як безугавно стукотить щось невідоме, бентежачи й терзаючи наш слух: всі ці обставини, разом узяті чи й кожна зосібна, здатні заронити ляк, острах і жах у груди самого Марса, не кажучи вже про тих, хто не звик до подібних пригод і небезпек, та все те, що я тобі щойно змалював, лише збадьорює і збуджує в мені духа і в серці моїм закипає палке жадання будь-що-будь піти назустріч сій небезпечній пригоді. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у наше село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінеї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звершаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання.

Почувши Санчо од пана такі слова, заплакав ревнесенько і заблагав: — Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися? Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як ніхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве; до того ж я чув не раз, як панотець наш, було, глаголає,— ви ж самі його добре знаєте,— глаголає, що, мовляв, хто шукає небезпеки, у ній і загине. То чи подоба ж довготерпіння Господнє отак-о на спиток брати, устряючи в таке ледаче діло, що з нього тільки чудом можна порятуватись? Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдаників, що мені припали, чи не досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові? Якщо всі ці речі не можуть зворушити й зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про те, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу першому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку й діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, що матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть: напала жадоба — пропала худоба... Отак і моя надія пропала: от-от, думав, доскочу того триклятого [109] бісової віри острова, що ним ваша милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих безвістях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, паночку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом на той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана, бо як я колись пастушив і на ночліги ходив, то вже знаю, що до світу яких три години зосталось: віз на небі вже вниз котиться, а голобля на північ показує.

— Як же ти, Санчо, побачив того воза і ту голоблю чи дишля,— спитав Дон Кіхот,— коли ніч така темна, що на небі й зоринки не видно.

— Та воно ніби так,— одказав Санчо,— але, знаєте, страх має великі очі, то й під землею все бачить, а на небі й поготів. З усього знати, що скоро дніти почне.

— Скоро чи не скоро,— заперечив Дон Кіхот,— а про мене ні тепер, ні ще коли ніхто не скаже, щоб сльози чи благання впинили мене од виконання рицарської повинності. Отож, Санчо, мовчи краще: Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечувано жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе в твоєму горі. А тепер підтягни тугше попругу на Росинантові й чекай мене тут — незабаром я повернусь сюди живий або мертвий.

Побачив Санчо, що пан так рішуче на своє наважився, що тут ні слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого не вдієш, та й надумав хитрощами його на тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило: кінь міг пересуватися лише куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже:

— От бачите, пане: зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушався. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило б нещастя на свою голову накликати; негоже, як той казав, проти вітру плювати.

Досадно було Дон Кіхотові — хоч як він Росинанта підганяв та під-острожував, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби й вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. І в думці собі не кладучи, що джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами:

— Ну, нехай і так, Санчо: коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась.

— Плакати нема чого,— одмовив Санчо,— я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандрованого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду?

— Щоб я з коня встав, щоб спати ліг? — обурився Дон Кіхот.— Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки? Спи вже сам, коли зроду соньком удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю.