Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка. Пальто таке довжелезне, що поли волочаться по землі, як у деяких міських молодиць. Але не думаю, що таке пальто він придбав, ганяючись за модою: купив перше, що трапилося на очі, от і все. З татового плеча звисав важкий набитий під зав'язку хурджин. Він навіть не здогадався опустити його на землю, дивився на мене, дивився… Ув очах сльоза.

— Тату!

Він неквапливо опустив хурджин на землю, стримано обняв мене, наче соромлячись. «Таточку», — пробурмотів я, горнучись до нього. Нелегко йому, бідоласі, живеться: мама з бабусею зітхнути не дають, щоденно в полі та в полі, а випаде вільна часина — й тоді не відпочиває, все щось майструє, аби рукам робота.

— Диви, як ти виріс, га? Справжній джигіт! — сказав батько, втираючи долонею очі.

— Мама як там, жива-здорова?

— А що їй зробиться? Жива!

— А Доно, Айшахон?

— Бігають усе…

— А Закір? Як його справи?

— Непогано, працює. Його нагородили медаллю. Зараз він її на пальті носить.

— Ну й Закір!

Обмін інформацією перебила бабуся.

— Кузи, годі чмокатися, бери хурджин та ходімо, — наказала вона.

— Товаришу Кузиєв!

Я озирнувся. Біля під'їзду стояв Алі Усманов. Я пішов до нього.

— Хашиме! — суворим наказом зупинила мене бабуся. — Іди-но сюди.

— Товаришу Кузиєв! — дещо роздратовано покликав мене Алі Усманов ще раз. Я мимовільно виструнчився, знову ступив крок до нього. Та ба!

— Ану вернись назад! — ще суворішим, ніж полковник, голосом наказала бабуся й грізно стукнула своїм сучкуватим костуром об асфальт.

Отак хвилин п'ять метався, як той дурень, не знаючи, куди йти: послухати одного — друге розсердиться, догодиш другому — перше образиться. Добре, хоч полковник пішов і за хвилину біля виходу з'явився Салімджан-ака.

— Е-е, гості до нас завітали, та ще які дорогі гості!

Він перший поздоровкався з татом, який опинився на його шляху, хотів був підійти до бабусі, та, певно, вчасно згадав, що я розповідав одного разу про неї як про чаклунку, й позадкував. А бабуся — де там! — і не збиралася з ним обніматися-ручкатись, про здоров'я питатись. Вона прицілилася вказівним пальцем витягнутої руки в груди полковникові і, не гаючись, пішла в атаку.

— Видається мені, що це і є твій названий таточко?!

Салімджан-ака знітився.

— Здрастуйте, шановна! — пробурмотів він зніяковіло. — Ласкаво просимо… Але зачекайте лишень, ми радилися тут з Хашимджаном, і треба б…

— Знаємо ми ці наради! — вибухнула бабуся. — Хашим більше у вас не працює. Повезу його в кишлак. Він і вдома може бути чудовим перукарем.

— Але ж послухайте, бабусю…

— Хашиме, здай-но цього їхнього картуза! — І щоб дужче підкреслити знак оклику, бабуся знову стукнула костуром об землю.

Ну от і все. Тепер хай спробує хтось заперечити моїй бабуні — хоч полковник, хоч генерал, — буде стукати костуром об землю і наполягати на своєму.

— Ти мені скажи, начальнику, — тим часом вела далі свій наступ бабуся. — Скільки вже Хашим у вас працює, а ви йому навіть поганенького ліворвера не видали; чому, га? Тільки й знаєте, що примушуєте його ваші бороди голити та чуприни стригти!

— Та про що ви говорите, шановна?..

— Не я кажу, а весь кишлак гуде. Куди не підеш, тільки й чуєш: «Онук Бибирабії у місті не знайшов собі роботи кращої, ніж піти перукарем до міліції!» Соромно, соромно знущатися з хлопчика.

— Але ж це неправда! — вигукнув полковник.

— Ви мені голову не морочте! — закричала бабуся, наче вона говорила з татом. — Якщо неправда, то чому не довірили йому один, хоч поганенький ліворвер? Бідненький мій онучок приїхав додому як у воду опущений, ні ліворвера, ні сюрчка, ані кобури! Не можу зайти до хати, де зійшлося бодай дві жінки! «Ой сусідонько, таж Хашим, либонь, знову одурив вас, він, видать, ніде не працює, ледачкує в місті, а вам каже, що служить у міліції. Хіба й досі не було б у нього ліворвера?» Геть замучили, безсоромні…

Я, здається, вам уже казав, як уміє сміятися Салімджан-ака. От і зараз від його реготу задзеленчали всі шибки у райвідділенні. І доки він сміявся, бабуся дивилася на нього, одвісивши щелепу. «Все. Тепер мені амба. Оперативна нарада відбудеться без мене», — подумав я невесело. Ех, бабусю, бабусю! Змалку одно мені вуха скубла, боялася, що не буде з мене пуття (бачте, який каплоухий став я через це!), а зараз, треба ж тобі такого, щоб саме зараз, коли я, здається, став людиною, заявилася сюди зі своїм костуром і хоче все зіпсувати!

Салімджан-ака, звичайно, одразу втямив що до чого, попросив нас зачекати, побіг у відділення, а за хвилину вискочив знову. Видно, відклав нараду.

— А зараз, дорогі гості, їдьмо до мене додому, — сказав він рішуче. — Чого ж гомоніти посеред вулиці! Зараз підійде машина. Давайте сюди хурджин, Кузибаю, так, здається, звати?

— Так, — сказав тато, але хурджина не віддав.

За хвилину до нас підскочила чорна блискуча «Волга», ми сіли в неї і рушили. На душі в мене було мулько, і я не дуже прислухався до розмови. А вона, тим часом, була цікава.

— Скажу я вам, Кузибай-ака, хорошого сина ви зростили, — обережненько почав розмову Салімджан-ака.

— Кхм, та вже й не знаю… — кахикнув тато в кулак, скоса поглянувши на бабусю, наче питався поради, — погоджуватися чи не погоджуватися.

— Хай йому трясця, цьому хорошому, — вмить підхопила бабуся, не помічаючи, а мо' не бажаючи помічати татового погляду. — Знаю я його, шельму! Але ви не всьому вірте, що він каже: половину ж він напевно збреше…