Андраш Беркеші - Списоносці

вона кохала ще до шлюбу, коли остаточно повернулась додому від урсу-лінок, а також про лікаря Станко, керівника загребських націоналістів, що був її коханцем минулого літа.

Йовиця заридала. Але я не дав їй отямитись.

— Розповідай, доню. Розкажи все, щоб твоя душа була чиста, як білосніжний аркуш паперу. Я повинен знати все, бо інакше допомогти не зможу.

І Йовиця, ридаючи, заговорила. Мене найбільше цікавив Станко. З ним жінка познайомилась у лікарні, де лежала після операції апендициту. Вони покохали одне одного, але незабаром розійшлися. Це сталося тоді, коли Йовиця довідалась від лікаря, що він бере участь у русі націоналістів, які вчинили багато замахів на сербських громадських діячів. Розлучились вони без будь-яких суперечок, Йовиця пояснила лікареві, що боїться ревнощів чоловіка. Я довідався і про те, що закохані зустрічались на таємній квартирі лікаря. Станко хотів залучити, до організації і Йовицю, але жінка не наважилась на це.

— Одержувала від Станко листи, правда?

— Так. Але Станко підписував їх ім'ям Ольги Алойз, яка нібито була моєю давньою приятелькою. Алойз писала тільки з Італії.

— Віддай мені ці листи.

Йовиця підвелась, пройшла в свою кімнату і незабаром передала мені пачку листів, перев'язану світло-зеленою шовковою стрічкою. Я мовчки забрав їх, потім встав і по-батьківськи погладив її по щоці.

— Не втрачай надії, Йовице. Я бачу твоє майбутнє. Бог допоможе тобі. Все, що сталося, сталося з волі божої, і все те, що трапиться з тобою, славитиме велич господню. Схилімо покірно наші голови перед його всесильною волею. — Я перехрестив Йовицю. — А тепер слухай мене уважно і все, що я скажу, приховай в найпотаємніших закутках своєї душі. Насувається велика небезпека. Змова Станко цими днями може бути викрита поліцією. А чи подумала ти про те, що буде, коли довідаються, що ти колишня коханка керівника змовників? Що станеться з твоїм посивілим батьком, депутатом хорватських національних зборів, або з твоїм чоловіком, вищим офіцером королівської армії? Хто в Белграді повірить, що вони нічого не знали про змову Станко? А сором?

Йовиця здригнулась. Жінка про це ніколи не думала і тепер жахнулась. Адже в той час у країні почались масові арешти. Я помітив, що Йовиця от-от знепритомніє.

— Доню, — втішав я, — заспокойся. Я допоможу тобі. На шахівниці починали скупчуватися фігури: лікар Станко, Думбич, бургомістр… Я вирішив почати з лікаря Станко.

В країні назрівало заворушення. З кожним днем посилювався рух хорватських націоналістів за незалежність, щодня відбувалися сутички між сербською поліцією і хорватами. Це був слушний момент для здійснення наших планів.

Я добре обміркував усе і пішов до лікаря. Я розрахував так, щоб бути в черзі останнім. Сів у вишукано обставленій прийомній і, заглибившись у молитовник, почав терпляче ждати. Сидіти довелося недовго. Коли вийшов останній хворий, у дверях з'явився лікар.

— Прошу вас, панотче, — сказав він усміхнувшись. — Доктор Станко, — подав він мені засмаглу руку, толи я ввійшов у кабінет.

Я відрекомендувався і, вмостившись у кріслі перед письмовим столом, пильно оглянув лікаря. Це був високий, кремезний чоловік. Плечові м'язи випиналися під білим халатом. Я знав, що йому тридцять вісім років, але виглядав він значно молодшим. На засмаглому обличчі під густою шапкою білявого волосся, по-дитячому всміхалися блакитні очі. Мило посміхаючись, Станко подивився на стінний годинник і запитав:

— На що скаржитеся, панотче?

Втомленим, придушеним голосом я розповів йому, що більше місяця мене мучить безсоння, що кожного ранку прокидаюся з головним болем, що часто, особливо останнім часом, мене нудить.

Лікар уважно вислухав мої скарги, потім задав кілька питань.

— Ніяких змін в організмі не бачу, — промовив він нарешті. — Можливо, це якесь нервове явище. Ви багато працюєте, панотче?

— Ні.

— Вважаю, що вам треба лягти на кілька днів у клініку. Ми б вас там оглянули як слід. А поки що я випишу вам добре випробувані заспокійливі ліки.

Я не заперечував. Лікар енергійно написав рецепт і посміхаючись дав його мені.

— Будь ласка, приходьте через кілька днів, і ми побачимо, що робити далі. Але я наполягаю на тому, щоб ви лягли в клініку для обслідування.

— На жаль, голубчику, зараз на це не можу погодитись. У мене тисяча справ. Скільки з мене, пане лікар?

Станко сказав. Я заплатив і не кваплячись засунув гаманця в кишеню. Помітив, що Станко весь час поглядає на годинник.

Тоді, панотче, зустрінемось через два дні, — приязно подав він мені руку, але я не підвівся з місця. Кілька секунд він здивовано позирав на мене, потім, сказав посміхаючись: — Даруйте, панотче, але мені… — тут він замовк, чекаючи відповіді..

— Я вас затримаю, пане лікар, лише на кілька хвилин…

— Дуже прикро, але я не можу приділити вам більше жодної хвилини. В мене спішні справи. Я і так уже запізнююсь.

— У мене був приятель, який завдяки запізненню врятував своє життя, — просторікував я. — А втім, усе діється так, як передбачено долею.

З обличчя лікаря зникла дитяча безпосередність. Вогники в його блакитних очах пригасли. Голос теж став твердішим.

— Мені дуже приємно, що ви, панотче, виявили мені таку честь, однак прошу відкласти нашу розмову до іншого разу.

Я відповів, змінивши голос:

— Знаєте, милий друже, є старе прислів'я: «Що можеш зробити сьогодні, не відкладай на завтра», — і цинічно засміявся.

Станко відповів не одразу. По його очах я помітив, що він про щось здогадується. Намагаючись зобразити на застиглому обличчі усмішку, лікар підійшов до мене і сперся на письмовий стіл.

— Але я, — сказав він повільно, по складах вимовляючи слова і дивлячись мені пильно в очі, — розумієте, панотче, я можу відкласти на завтра те, що міг би зробити сьогодні…

— Овва, дорогий друже, я цьому не повірю. Ви не з тих, що відкладають свої справи. Ні, ні… Для прикладу дозвольте мені послатися на сумний випадок з лейтенантом Петровичем…

До обличчю Станко раптом