Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

вона квола, голодна і їй усе важко: і розмовляти, і лічити, і сидіти там, за цим віконцем. «Одержує, певно, службову карточку, та ще й утриманців має…» Він згадав: Таня торік розповідала, як живуть люди в Ташкенті, і новий страх за неї знову пойняв його. Він подумав: «Що ж усе-таки сталося, чому вона не пише?» — і пішов з телеграфного залу на центральну переговорну: вирішив спробувати, крім «блискавки», викликати ще й по телефону, щоб вони теж прийшли там, у Ташкенті, на переговорну.

В переговорній було повно людей; ось де зразу, за одну хвилину, можна, зрозуміти, скільки людей війна прирекла на розлуку! Люди поволі ворушились, проштовхувались уперед, тиснули одне на одного, стояли під стінами, сиділи на стільцях, на лавах, на підвіконнях.

Дехто здригався від кожного виклику в кабіну, що линув з охриплого репродуктора, а деякі, що чекали, мабуть, іще звечора, вже спали, тулячись одне до одного.

У віконечку, до якого він усе-таки протовпився, згаявши на це півгодини, Синцову сказали, що лінія з Ташкентом зараз пошкоджена, а коли її відремонтують, то нові замовлення прийматимуть лише після двадцять четвертої години, тобто о третій ночі за ташкентським часом. А хто їх там, у Ташкенті, шукатиме серед ночі й викликатиме на переговорну?

Його відтіснили ті, що пробивалися вперед, і він, постоявши ще якусь хвилинку біля віконця, подався до виходу.

Великий годинник на стіні переговорної показував без чверті сім. Він витяг з кишені гімнастерки свого годинника і підвів його на дві хвилини. Раніше носив ручного, але тепер якщо носити його на правій руці, то поки зі своїм протезом застебнеш браслетку — ціла історія! А носити на лівій — теж незручно: треба надівати годинника поверх ремінця, на якому тримається протез.

Уже пора було їхати в Архангельське до Серпіліна. На дорогу вистачить сорока хвилин, але треба мати запас.

Кладучи годинника в кишеню, Синцов згадав про лист Артем’єва і, вийнявши його, подивився на адресу: Горького, чотири, квартира шість, та це ж тут, навпроти телеграфу.

На конверті не було прізвища, лише адреса, телефон та ім’я й по батькові: «Надії Олексіївні». Він і раніше дивився на цей конверт, але тільки зараз подумав, чому на ньому немає прізвища.

Мабуть, коли виходила заміж за Артем’єва, не змінила свого колишнього прізвища. Хоч Козирєв давно загинув, але все одно його ім’я всі добре пам’ятають, ще з Іспанії.

От і не змінила. А Павло через самолюбство не захотів писати на конверті не своє прізвище. Дуже просто.

Синцов підійшов до автомата й набрав номер, написаний на конверті: вирішив зразу ж уранці сказати хоч по телефону, що привіз їй листа від чоловіка.

У трубці один за одним лунали довгі гудки. Він полічив до десяти й повісив трубку. Видно, там іще спали.

До Архангельського Синцов доїхав швидше, ніж гадав.

Дізнавшись у реєстратурі, в якому корпусі і в якій палаті генерал-лейтенант Серпілін, він пройшов пішки через парк і без п’ятнадцяти вісім був уже на місці. В штабі армії всім було відомо, що командуючий встає завжди в один і той же самий час — рівно о шостій, але як тут, на лікуванні, хто його знає… Наказано з’явитися на восьму, то й нема чого раніше потикатись.

Синцов сів на лавочку біля виходу з алеї, розстебнув польову сумку, ще раз перевірив усе, що в ній лежало, і знову застебнув її, і подумав, коли проситися знову в стрій, треба сьогодні поговорити про це одверто з командуючим: іншої такої зручної нагоди не буде.

Він подивився на годинника — лишалось чекати ще десять хвилин, а коли поклав годинника назад у кишеню, побачив на ганку корпусу Серпіліна в тапочках і в синьому лижному костюмі.

Вдоволено мружачись проти сонця, Серпілін то розводив руки в сторони, вниз долонями, то стуляв їх у кулаки і зводив до плечей, — мабуть, радів, що може це робити.

Потім розплющив очі й побачив Синцова, який саме підійшов і стояв тепер за п’ять кроків від нього.

— Ти ба… — сказав він, не дуже здивувавшись, і зійшов з ганку.

— Товаришу командуючий… — Синцов відрапортував усе, що належало — хто він є і за чиїм наказом прибув, і став відстібати ремінця на польовій сумці, щоб вийняти листи.

Та Серпілін зупинив його:

— Зажди. Ще віддаси. По-перше, здрастуй. — Він потиснув руку Синцову з такою силою, що в того занили пальці, — пустуючи, хотілося показати, що вже видужав. Потиснув — і сам усміхнувся. — Ходімо сядемо на лавочку. Шкода від сонця тікати. Бачиш, яке воно сьогодні? Ті, що видужують, найщасливіші люди на світі. З усього радіють, аж до дивацтва.

Серпілін читав листи без окулярів, тільки відставляв аркушики від очей. А Синцов сидів поряд з ним на лавочці і, скоса поглядаючи на нього, думав, що командуючий наче став тепер молодший, ніж був останнім часом на фронті, і що в цьому своєму синьому лижному костюмі він схожий на якогось тренера з футбола чи з боксу: хоч і худорлявий, але кістка міцна й під курткою вгадуються м’язи.

Лист від Бойка Серпілін прочитав один раз, а лист Захарова — двічі. Коли прочитав удруге, спохмурнів і якусь хвилину про щось думав. Потім обернувся до Синцова й спитав:

— Олівець є?

Синцов подав йому олівця й поклав на коліно польову сумку, щоб командуючому було зручніше розписатися на пакетах.

Серпілін розписався, зазначив день і годину, коли саме все це одержав, і віддав Синцову пакети, а листи все ще тримав у руці.

— Карта з тобою?

— Так точно.

— Тоді ходімо до хати, доповіси обстановку. «Хата» в командуючого була гарна, простора, з великим нікельованим ліжком, з дзеркальною шафою і з меблями в парусинових чохлах. Посеред кімнати стояв круглий стіл, накритий плюшевою скатертиною. На столі — купка книжок і графин з водою.

Серпілін кивнув, показуючи, що тут треба буде розкласти