Василь Головачов - Простір неспокою

Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!

Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.

Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.

— За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.

У повітрі почулося виття, воно дедалі наростало — і над полем промайнула тінь допотопного літального апарата, знайомого за історичними хроніками.

Стрілянина за лісом посилювалася, приземкуваті машини з довгими жерлами гармат зупинилися на курній дорозі і розвернули башти до лісу. Невдовзі сюди ж підкотило кілька вантажівок, з яких почали вистрибувати на землю люди в мундирах.

— Хлопці, здається, перед нами війна, — стривожено мовив Томах.

— Усе, що ми бачимо, — урвав його Богданов, — то наша Земля. Хтось вирішив нагадати нам про криваве минуле нашої планети… Може, це й слушно…

— По-моєму, все ясно, — сказав Томах, вдивляючись у картину бою.

— Що тобі ясно?

— Ну, з цим ось, — Станіслав накреслив рукою у повітрі коло. — Нам показують частину людської історії, і, скажемо відверто, частину далеко не ідеальну. Неясно тільки — відеофільм це на зразок наших ілюзій відеоцластів чи матеріальне втілення?

— Я більш ніж певен, — сказав Богданов, — те, що ми бачимо — об’ємний сенсорний відеофільм. Причому вмикається він тільки тоді, коли є глядачі.

— Питання це спірне, — примирливо мовив Томах. — З висоти ми бачили, що квадрати не пустельно порожні, там є ланшафт, а якщо б так, як міркуєш ти, то й мозаїки цієї не потрібно: прилітають глядачі — вмикається фільм.

— Надто вже реальний цей фільм, — озвався лікар. Він уважно подивився на товаришів і раптом вигукнув: — Ні, ви тільки уявіть: планету розділено на тисячу квадратів, і в кожному своє життя!

— До того ж не просто життя, — підтримав його Станіслав, — а життя розумне. Вас це не спонукає до деяких висновків?

Гнат згадав фіолетову пустелю із згорілими айсбергами (про розум у звичному для нього уявленні там ніщо не нагадувало) і враз упіймав думку, що так настійно тікала від нього. Тисячі світів на планеті! Тисячі життів! Але життів неблагополучних, якщо судити з подій у трьох навмання взятих квадратах. Кунсткамера? Зібрання окремих прикладів розвитку, життя у всій галактиці? Чи навіть у багатьох галактиках?!

Невгамовний Томах схопився на ноги, пройшовся туди-сюди по випаленій хлібній ниві, здіймаючи хмарки попелу, і несподівано впав.

— Лягайте!

Попадали й інші, ще не збагнувши нічого, притиснулися до землі. Томах при’клав палець до губів і показав у той бік, звідки вони недавно прийшли. За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.

— Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.

— А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.

— З ним?

— Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.

Микита, не оглядаючись, рушив уперед. За ним — решта.

Біля вирви, в центрі якої при їхньому наближенні спалахнуло в повітрі червоне кружало, Богданов зупинився.

— Спробуємо дострибнути? — з сумнівом мовив Лихолєтов.

— Ні. Щось ми випускаємо з уваги. Світ цей не безконечний, як може здаватись, і ми це знаємо. Межа його тут… Богданов пройшов ліворуч од вирви, постать його дивно загойдалась і… якась невидима сила повернула її раптом на сто вісімдесят градусів.

— Так! Пересвідчилися: стіна на місці. Може, ми просто не вміємо користуватися входом?

— Давайте накажемо йому… — Гнат не встиг докінчити фрази, як світляне кружало згасло і виникло вже поряд з вирвою.

— Молодець, — похвалив Томах Гната.

— Але ж я ще нічого не…

— А нічого й не треба. Досить того, що ти про це подумав. Як бачимо, і тут автоматика думконаказу, хіба що чутливіша за нашу.

…Стали на знайоме чорне дно колодязя й очима — в модуль.

— Той, квадратний, виліз звідси, — висловив лікар загальну думку.

— Глядач він, напевне, підкований, не рівня нам, то що йому чужа машина? Подивився і гайнув далі у своїх справах. А куди нам тепер? — Томах повільно, нога за ногою, обійшов модуль. — Додому?

— Але як? — вихопилось у Гната.

— Стартуємо? — повернувся до Богданова Томах. — Головне — на орбіту,