Остап Дроздів - №2

канцелярію своїми листами щастя. Обов’язково — зі зворотнім повідомленням про отримання. Я хочу подякувати Йому за мою країну, яка ніколи з мене не вийде. Хочу подякувати за всі відстані, які Він дає мені для мого ж блага. За всі ці моменти повернення. І дарма, що коли я повернуся до рідної печери, я вкотре відчую себе богомолом, тому що коли я вже фсьо, то одразу підлягаю знищенню. У рідній, відсталій печері я можу поводити себе дуже по-різному: можу повискувати, як гієна, вичікуючи, коли брама часу прочинить переді мною одну-єдину шпаринку, аби здійснити свій підступний напад. Іноді я свою громадянську самоту можу сполучати з чиєюсь самотою, аби переполовинити обидві. Іноді я можу в злості кидати весла і віддавати себе в руки штилю, і саме тоді з темних водорослих надр до мене виплигнуть найяскравіші рибки. У своїй єдиній найріднішій країні я можу бути і канатоходцем, і лежаком, і цукрованим какао, і ліаною, і гостинцем, і VIP-ом, і навіть Дністром, який то розливається, то пересихає. Я навчився вписувати своє автономне життя в країну, яка є країною диктантів.

— Стара птаха, — кажуть італійці, — в’є набагато кращі гнізда.

Ромин син зараз теж думає про своє повернення. Він іще ніколи не впадав у кому від одного лише дотику до верхнього ґудзика. Біляве чудо розніжено лежало в його обличчі і своїми губами тримало його нижню губу. Лежало з заплющеними очима і дихало в нього, а він напомповувався спізненням на відліт вирію журавлиного, він уже нікуди не міг устигнути, приблуда готельна, бо траєкторію його спланованих маршрутів біляве чудо перемішало-перевертіло, і він захотів бути Тасманією, Маккуорі, Лорд-Хау, Норфолком — будь-яким піщаним утворенням, лиш би підпирати цей казковий континент, що ніжно тримав його за губу.

— Ти поїдеш зі мною, манкурта кусок? — Ромин син адресує своє тактовне питання білявому чуду. — Поїдеш у мою країну, країну походження твоїх предків?

Його органічна сполука з білявим чудом переростає у щось більше, ніж просто флірт. Крапка передбачає розлуку, тому свій стрімкий роман Ромин син пише без розділових знаків. Незабаром прийде тітка осінь, буха від понаднормових опадів, а він ще не готовий стати ринвою для почуттів, що стікають додолу. Ромин син повірити не може, що зараз поруч із ним оце біляве чудо з іншої ґалактики, з недосяжності. Хтось би ляснув його по писку, аби прийти до тями, та нема кому це зробити, бо вони зараз у країні, де всім наплювати на чиїсь кохання, адже кожен має своє або може мати. Роминого сина збирали, як березовий сік, по краплині з кількох надрізів одночасно, і він витісняв себе з себе, аби біляве чудо вмістилося. Ромин син уже й забув, що неапольський вояж добігає кінця.

Розпашілий мозок навідріз відмовляється прийняти дочасність усього, що тут відбувається. Близька дата від’їзду ще більше загострила бажання загубитися у цих провулках, увірувати в щастя і вмонтувати його чіпом під шкіру, щоб завжди було. Це місто ослаблює Роминого сина, адже він звик завжди бути в тонусі, а тут доводиться нічим не перейматися, і він не йме віри, що таке взагалі можливо. Це місто настирливо вичавлює з нього марафонця, який мусить уміти розпарцельовувати свої сили на всю дистанцію, аби завчасно не згоріти. Біляве чудо ніколи його не зрозуміє, бо воно ніколи не жило на уламкові старого часу. Між ними — залізна завіса виховань, педагогік, зарплат, законів і побутових звичок.

Повернення катує. Ромин син думав зіграти в Неаполі простеньку гаму своєї присутності, а вийшла ціла кантата, кількачастинна й камерна. У ролі дириґента — штормове попередження, в ролі глядачів — наполохані чайки й баклани, в ролі імпресаріо — квиток назад. Біляве чудо горнеться, а Ромин син боїться підхопити нежить, хоча навряд чи від солоного бризу можна застудитися. Він уже натренувався завжди повертатися назавжди.

Невже за ними аж так сумує неапольска погода? У штормі не прогледиш серпантину повернення, а переконувати себе, що це неправильно, не дає хтивість, вона завжди має свій підхід до кожного. Біляве чудо створене для злизування. З цієї лаґуни неможливо вибратися без драми. Кантата сягає апогею. Вони відкорковують вино монтепульчано з нотками дичини, воно так пасує цьому клекітливому романові двох діаспор. Вони сядуть за терасний столик і будуть дивитися в очі, як у море. Ромин син запроториться за ґрати свого темпераменту, біляве чудо арештує його ще на одну добу для з’ясування обставин, фобія стане манією, загроза — заспокоєнням, і Ромин син дочекається вдалої миті, аби піти саме у шторм.

— Поїдеш зі мною?

Нехай це питання повисить ще бодай деньочок на вішалці, в кутку, при вході. При виході.

28

Єфросинія — колабораціоністка.

— Що це значить? — спитала Єфросинія, горнучись до Камілового плеча.

— Це значить, що ти була з ворогом. Ти була з рейхом.

— А де я мала бути, якщо я тут?

— Отже, ти колабораціоніст.

— Значить, це не страшно, якщо я ніким іншим бути не могла.

— Я тебе люблю...

Фрау вантажить до кузова антикварний комод. Він належав німецькому прадідові, який розбагатів землями і налагодив цілу мережу дистрибуції фермерських продуктів. Єфросинії це дуже близьке, бо її батько теж був господарем на славу. Дивлячись на поспішну втечу ґерра і фрау, Єфросинія заходилася плачем. Вона знала, що таке втрата майна й насидженого гнізда. З антикварним комодом із горіха, в якому були просвердлені дірочки для канделябрів, фрау вантажила своє попереднє життя, щасливе й омріяне. Невідомо, чи взагалі всі ці речі їй знадобляться десь там, вона ще не знає де. Єфросинія в якийсь момент захотіла зірватися з місця в Параґвай чи як там його — але сама собі сказала стоп. Точніше, Каміл сказав.

— Ти станеш утікачкою, а не жертвою. Вони дуже хороші люди, та вони потрапили не в той колір. Розумієш? Не в той колір. Твоя країна тобі цього не вибачить. Навіть якщо у тебе все й вийде, у твоїй країні лишилася твоя рідня, і їй буде непереливки. Їх змусять сповна розплатитися за твоє рішення. Розумієш? У вас там немає окремих людей. У вас усі пов’язані. Розумієш?

Єфросинія не розуміла, відмовлялася розуміти. Як це — немає окремих людей? Невже вона не може відповідати лише за себе? Невже її шевським клеєм приєднали до краю паперових людей, і це вже назавжди? Її сестри десь там, далеко, листів вона не писала й не отримувала. Янтарки вже давно, мабуть, немає, нічийні корови помирають набагато швидше. От що вона хотіла б