Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

нею інструктори на повідках вели службових вівчарок, про що доповіла повстанська розвідка. Отаман дав наказ – готуватися до зустрічі, чітко розуміючи, що німецьку роту відправили сюди для виконання бойового завдання. І вже за півгодини, коли прибулі піхотинці вишикувались на пероні, де три години тому склав зброю гетьманський загін, це стало очевидним. Але, опинившись в оточенні озброєних повстанців, яких було ушестеро більше, та відчувши на собі вишкірені дула їхніх гвинтівок, прибулі вояки були готові до переговорів, після яких тим-таки порядком рушили назад.

І поки повстанці сміялися з їхнього наляканого вигляду, Григорій про своє думав: хоча влада й не відповідає на їхній ультиматум, вона зовсім не готова захищати місто. Він ще на фронті навчився відчувати ту мить, коли в успіху не варто сумніватися, тож, зваживши все, знову став наполягати на штурмі міста, але ревкомівці й тепер не поступалися, вони знову лякали всіх ріками крові, які проллються без особливої користі. Уже вдруге не підтримав його й Поштала.

Не до душі була Грицю така тактика, а декілька днів чекання здалися цілою вічністю. Не полегшало й тоді, коли відправив до Ізюмської влади делегацію парламентарів. Чекаючи, здогадувався, як жарко стало в управлінні повітового старости, хоч надворі в ту пору було вогко та холодно. А знаючи звички полковника Коха, уявляв, як той міряє кроками доволі простору кімнату. Як захлинаються від люті Семикін і Сумцов, випускаючи зі своїх вуст погрози про негайний арешт. Навіть чує пропозиції інших: просто тут розправитися з прибулими сміливцями. І лише німецький генерал, як завжди, не зрадив своїй стриманості – жодного разу не схопився з місця і майже нічого не сказав, а не розуміючи мови, все ближче підставляв своє праве вухо до перекладача та вдивлявся в обличчя й одних, й інших. Коли від погроз та принижень посадовці переходили до брудної лайки, яку й генерал вивчив за час перебування на сході України, він просто опускав голову. А коли сторони, не дійшовши згоди, збиралися розходитися, він сидів мовчки, думаючи про своє – як би швидше потрапити додому. Знав, що його Німеччину, з якої він поїхав, тепер теж годі впізнати, але не припускав, що вона стала схожою на Росію чи Україну. Якби можна було бути щирим, він би порадив піти на поступки повстанцям, адже вони гарантували німецьким солдатам і офіцерам не тільки безпеку, а й сприяння в поверненні на батьківщину. Не бачив сенсу й ставати на бік влади та вступати з повстанцями у бій ще й з іншої причини – влада, яка розвалюється, могла перекласти на них усю відповідальність за жертви та руйнування. А їм таке зовсім ні до чого.

Згодом, слухаючи своїх парламентарів, які повернулися з переговорів, Григорій сам здивувався, як правильно працює його уява. Розумів й інше: якщо влада не збирається капітулювати, вона стягуватиме всі сили для приборкання повсталого люду.

– Невже ви хочете, щоб вона нас розбила? – питав у Поштали та інших, які й зараз були проти наступу. – Я підняв люд на боротьбу, а замість того змушений буду підставляти під кулі? – вже зривався на крик, у той час як вони вперто стояли на своєму. – Треба було тільки самому. Я б зміг, і все б вийшло… – дуже шкодував за марно втраченим часом.

Тієї ночі він ходив з кутка в куток, часто виходив і на вулицю, навіть думав про цигарки, які могли б його заспокоїти, та якщо вже не почав курити на війні, то й зараз не збирався. А діждавшись ранку, розчаровано опустив руки, бо тієї миті, яка аж кричала про успіх ще вчора, сьогодні вже не було. Тепер був упевнений – що не робитимуть, усе захлинеться… Про поразку не хотів і думати, але тверде відчуття перемоги кудись поділося. З того часу якось байдуже зустрічав парламентарів, які ще чотири рази ходили до ізюмської влади. А слухаючи їхні розповіді, стояв осторонь і дивився в підлогу.

2

Знав про все й Карпо. Він знову сидів на колоді під старою березою, як і раніше перемовлявся з людьми, яких тут завжди було багато. У ці дні нікому й на думку не спадало чистити чоботи, але весь його інструмент був під руками, які аж свербіли, аби хоч комусь вгодити – надраїти взуття як перед Покровою, коли на козацьке свято йшли до церкви в таких блискучих, що й очі від них не відірвати. Та як не тривожно було, він намагався радіти бодай тому, що жодного разу дощ повстанців не намочив, і заморозок не вдарив, коли іншим разом у цей час уже й сніг лежав. Радів, що їхні герої не голодні, та дякував усім, хто привіз те, що від німців та своїх панів вдалося сховати. Добре було на душі, бачачи, як звідусіль на станцію прибувають люди – одні воювати, а інші подивитися, бо нескоро в цьому місті бої будуть, як і нескоро такий Грицько народиться. Тут навіть підлітків було багато, і він не наважувався їх проганяти, передбачаючи, що вони й самі повтікають, коли все починатиметься, зате на ціле життя запам’ятають, як їхні батьки та діди боролися за свою землю і за їхнє майбутнє.

Тішило його й те, що й дівчата не побоялися, навіть знову помітив ту, яка в найкращій вишиванці німців зустрічала. Тоді й він відчув своє серце, а то вже думав, що замість нього каменюка в грудях лежить. Сьогодні це тендітне створіння було в тепленькому пальтечку, але з-під нього і плахта, і вишита сорочка виглядали. І так хотілося Карпові начистити їй чобітки, які припали пилюкою, що ледве себе стримав. Зиркав і далі на неї, але вона, звісно, на нього не дивилася. Інколи була усміхнена, іншим разом сумувала та додому збиралася, та щойно Грицька побачить, аж танцює на місці. А що молоденька, а що гарненька, вона йому здалася схожою на берізку, яка росла неподалік його старої берези. «То як же її звати?» – не стримався, аби не спитати в баби Палажки, яка і в Ізюмі всіх знала. «Ксанка», – випалила не задумуючись. А він тільки повторив про себе те ім’я, як притьма подався в минуле. Відшукав і ту, з якою в думках ніколи не розлучався. Пригадав і очі, від погляду яких і зараз мурашки по тілу бігали. Та так йому солодко стало, що й пошерхлі губи облизав.

Після того серед великих гуртів, які тут створювалися щодня, шукав тендітну