Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Я бачу, — кивнув уповноважений на револьвер. — Ще б тільки ці кляті британці нас так любили… А то так і норовлять нас мордою у багно тицьнути… Ну що ж, дочекаємося, поки Піменов принесе Вам одяг і поїдемо.

Марко здивовано подивився на Мальцева.

— Куди, товаришу Мальцев? Я розраховував ще попрацювати до вечора.

— На місце Вашого розташування. Я ж сказав: до завтрашнього обіду матимете вільний час. Та і я не залізний. Хвилинку! Хвилинку, товаришу Клєвєров, я зроблю необхідні розпорядження, аби не чекати годину впроголодь…

Мальцев зняв слухавку, попросив свій домашній номер.

— Маріє Степанівно! — проказав вельми поблажливим тоном. — Голубонько, я за годину буду вдома. Не один, так. Потурбуйся про вечерю. Ну, щось таке, як ти умієш… Смачненьке. Вареничків заліпи… зі шкварками, звичайно. Ну, сама розберешся. Й анісовку з погребу дістань! Ну, що мені тебе вчити…

Поклав слухавку, підморгнув Маркові.

— Домробітниця моя, Марія Степанівна. Чарівна хохлушка, я скажу Вам, товаришу Клєвєров! Поки ми тут, вона вечерю нам злагодить — пальчики оближете! Рестораціям я не довіряю, не звик. Та й у Кам’янці вони, кажуть, після революції геть спаскудилися.

Марко з розумінням усміхнувся.

— І у мене колись була… домробітниця.

— І теж, Машею, певно, звали, — сказав Мальцев.

— Ну а як інакше на Русі можуть називати жінок, окрім як Маша да Настасья? — розсміявся Швед.

Френч захисного кольору з добротного англійського сукна, ялові чоботи, дві пари легких штанів, дві літні сорочки-гімнастерки та кашкет — усе, що рядовий Піменов приніс — усе Шведові підійшло ідеально.

До того ще два комплекти спіднього. Спакувавши добрий вузол, Піменов відніс усе те добро до автомобіля, а Мальцев тим часом склав документи Марка до папки.

— Ось, товаришу Клєвєров, Ваші документи. Я гадаю, завтра усе з Вашим призначенням і вирішиться. Маю велику надію на Ваші здібності і знання, бо дуже потребуємо у штаті для посилення прикордонної роботи уповноважених саме по іноземному напрямку… Від січня цю посаду у Москви просили-просили — випросили. А людей, гідних такої посади — катма. У того досвіду немає, у іншого — розуміння справи… Відколи Баюрний доповів про співпрацю з Вами, я мав Вас на приміті. Можна сказати, я і наполіг, аби Ви сюди прибули. Пантелеймон впирався, звичайно. Але, гадаю, Ви не пожалкуєте, що опинилися з нами в одній обоймі. Тут, на Збручі, справи, відверто кажучи, не дуже. Контрабанда цвіте маковим цвітом, через Польщу лізуть іноземні засланці… І людина з Вашим знанням іноземних мов, професійними навичками… Та й до Варшави час від часу їздитемете.

Марко лише стримано усміхнувся.

— Якщо я буду корисним тут, товаришу Мальцев, можете покластися на мене.

Мальцев вів автомобіль сам. Робив це, як для колишнього пітерського робітника, віртуозно, зі знанням справи. Певно, механікою у старі часи теж цікавився.

Їхали до нього додому. Щодо Марка, такий поворот його навіть влаштовував. Схоже, усе й справді йшло непогано.

Але коли Мальцев звернув біля колишнього Шевченківського театру в бік Польських фільварків, Швед внутрішньо напружився.

— Ну, то як Вам Кам’янець, товаришу Клєвєров? — поцікавився Іван Мальцев.

— Гарне місто… Особливо його стара частина. Тільки занедбане. Прикро…

— То нічого! — відповів Мальцев. — 3 часом усе відновиться. Не до історії зараз, не до краси… Але місто все одно гарне. Я спочатку навіть обурився в душі, що мене у цей глухий кут розквартирували. Але тепер… — Мальцев похитав головою. — Погляньте, товаришу Клєвєров, яка тут благодать!

Автівка повільно проминула Георгієвський собор — все ще величний і навіть, на здивування Марка, діючий.

Так близько… Так близько від дому! У Шведа аж серце забилося сильніше. Ніколи раніше дім не був для нього настільки жаданим, настільки дорогим. Так, коли приїхав до Кам’янця у дев’ятнадцятому, відчував себе на сьомому небі від щастя; не міг натішитися відчуттям того, що він нарешті відіспиться у рідній оселі. Але тепер… Хоч би одним оком зараз глипнути на батьківську хату. Хоч би одним оком!

Автівка подалася вниз, у бік річки. За верхівками дерев з того боку Смотрича враз нависли сірі кам’яниці замкових башт.

Мальцев скермував у одну з тісних вуличок, засаджених низенькими вишнями. У Марка пересохло у горлі: такого збігу просто не може бути! Однак…

— Отут я і мешкаю… — задоволено проказав Мальцев, зупинивши автівку біля чепурної хати, що втопала у квітниках і зелені саду. — Отут я і мешкаю, товаришу Клєвєров. Що не кажіть, а хохли уміють, на відміну від нас, росіян, ґаздувати, — додав він, повернувшись до Марка і вказавши на колишнє Шведове обійстя.

Марко йшов по саду, немов на ватяних ногах. Добре, що Мальцев був попереду. Той відчував себе тут направду господарем. По-хазяйськи показував сад, хвалив вигоди обійстя, чистого подільського повітря та краєвид. Далі повів до погреба — ще Марків прадід, Михайло, викопав його — глибоким, на двадцять вісім сходинок під землю. Мальцев похвалився: недавно провів сюди електричне світло.

— Ну, по цигарці і ходімо до хати. Вечеря, певно, уже готова… — сказав Шведові. — У хаті не можна. Марія Степанівна мені строжайшим образом заборонила. Каже, ніхто з колишніх господарів у хаті не палив і Вам не слід! — гмикнув і простягнув Маркові набитий цигарками портсигар.

— І я не палю… — відмовився Швед, — іноді сигарами бавився, у Константинополі — кальяном, але цигарки — ні…

— Ну, як бажаєте, товаришу Клєвєров, — проказав Мальцев. — На нєт і суда нєт. А я до звичайних цигарок давно звичний. Ходімо…

На ганку, просто перед ними, у дверях стояла Марунька. Майже не змінилася, тільки погарнішала ще більше. Зелені очі — як два ставки на півлиця. Не відводила погляду від Марка, остовпіло дивилася на нього.

Оце так втрапив… То Марія Степанівна, домробітниця Мальцева це Марунька? Але чому вона тут? Чому вона працює у Мальцева?