Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— А чого варта гарна ідея без гарного фінансування, товаришу Мальцев? — Марко подивився на Мальцева як на немудрого. — Ведучи гру з такими сильними супротивниками, як спецслужби Британії, Польщі та Румунії, не можна залишатися голодранцями… Втрачається час, нівелюються зусилля… Нас просто не сприйматимуть всерйоз, — вів далі він. — Навіть уенерівські агенти мають у своєму розпорядженні достатнє фінансування.

— Я не про загальне фінансування нашої роботи за кордоном, товаришу Клєвєров, — поблажливо усміхнувся Іван Мальцев. — А про Ваше особисте ставлення до ідеї. І до грошей.

— Я вже відповів Вам, товаришу Мальцев, — похитав головою Марко. — Гарна ідея завжди варта гарного фінансування. Ви, безперечно, знаєте про це. А гідна робота — гідної оплати… Гріш ціна умінню і талантам, коли тобі за них не платять.

— Ви мені подобаєтеся, товаришу Клєвєров! — Мальцев підвівся, підійшов до Марка ближче, поплескав його по плечу. — Буду відвертим, я дотримуюся такої ж думки, хоч більшість товаришів переконані, що контрреволюцію можна подолати голими і босими…

— Гм-м… — Марко розвів руками. — Історії відомі різні прецеденти, та одна голіруч виграна сутичка не те саме, що виграна ціла війна…

— Ви на що саме натякаєте? — поцікавився Мальцев.

— Ну хоча б на взяття петлюрівцями Вознесенська у двадцятому, — відказав Швед, помічаючи, як спохмурнів його співрозмовник. — Чутки ходили неймовірні, — продовжував він. — Казали, товариша Мармузова тоді навіть від командування відсторонили, а петлюрівці, не маючи набоїв, пішли проти його військ, плескаючи в долоні — вдавали, наче то постріли з гвинтівок. А далі в рукопашну і розгромили — не багато не мало, а цілу 14-ту армію. Але де тепер радянська влада і де петлюрівці…

— А, то Ви з цього боку заходите… І Ви, я бачу, добре поінформовані, товаришу Клєвєров, — Мальцев пильно подивився на Шведа. — Знання ці, звісно, Вам придадуться в роботі, але не варто, не варто ними козиряти перед кожним… На жаль, історія з таким фіналом — не поодинокий випадок у нашому протистоянні петлюрівським бандам. Але, на щастя, й не закономірність. Інакше зараз у Кам'янці все ще були б вони, а не ми.

— Ця історія — уже історія, — усміхнувся і собі Марко. — Знаєте, товаришу Мальцев, люблю історію. Особливо історію Древнього Риму. Захоплювався раніше, до перевороту.

— Що, і латиною володієте? — здивувався Мальцев.

— І латиною, і ще кількома живими мовами… Але кому то зараз потрібне…

— Ну, не скажіть, не скажіть, товаришу Клєвєров, от зараз Ви саме у тому місці, де Ваші знання ох як потрібні. І латина, і «шпрехен зі дойч», і… не знаю далі… Взагалі, з мовами я не дуже, — гмикнув він. — Батьки у мене були прості люди, не вчили такого. Та й університети мої — народні, не те що у Вас — Пажеський корпус чи що там ще… — на мить замислився. — До речі… А де Ви зупинилися?

— Поки ніде, — відповів Марко. — Водій Кашина привіз мене до Кам’янця і я одразу сюди, до Вас… Тож поки що я безхатченко.

Іван Мальцев тільки усміхнувся.

— Ви надалі працюватимете під моїм начальством, товаришу Клєвєров… — проказав. — Дивно, правда? Колишній штабс-капітан царської армії працює під начальством колишнього робітника… — засміявся він.

— Революція призвела до багатьох метаморфоз, товаришу Мальцев, — кивнув Марко. — Що поробиш…

— Отож, — продовжив Мальцев, — мій обов’язок — подбати про Ваше розташування, бо, як я розумію, окрім мене у Вас тут нікого знайомих більше немає. Мене у Кам’янці поселили у здоровенному будинку. Там крім мене і домробітниці більше нікого, тихе, затишне місце. У Волочиську Вам допоможе з облаштуванням Порфирій Кашин, але поки перебуватимете у Кам’янці, можете зупинитися у мене.

— Дуже люб’язно з Вашого боку, товаришу Мальцев.

— Дурниці… — відмахнувся той. — Облиште подяки, нам варто триматися разом, бо робитимемо одну справу. Кажу ж, у будинку місця доволі. Ви зможете облаштуватися у мене зі всіма зручностями… А тепер до справи, — проказав уповноважений ОДПУ. — Завтра даю Вам можливість відсипатися до обіду, але вже до вечора маєте опрацювати і підготувати усю інформацію від Баюрного. Встигнете? О чотирнадцятій чекатиму тут. До вісімнадцятої матимете час попрацювати. О вісімнадцятій з повним викладом інформації — до мене.

— Як накажете, — кивнув Швед.

— І ще… — Мальцев знову обвів поглядом Марка. — Ваш одяг… Я розумію, у Константинополі чи Варшаві такий костюм доречний. А у нас, в безпосередній близькості до кордону… самі розумієте, люди зважають тільки на військовий однострій. Боюся, Вас не сприйматимуть належним чином, якщо будете і далі в цьому. Ось Вам аркуш паперу, олівець, — напишіть свій розмір одягу та взуття. Підберемо Вам усе необхідне…

— Рачков! — гукнув на чергового. — Ану зайди до мене!

В дверях за мить вигулькнуло обличчя.

— Товаришу Клєвєрову необхідно підібрати форму ось за цими розмірами. Маєш півгодини часу на усе. Зрозумів? З наших запасів. Пошли когось негайно… От хоча б Пимонова, нехай зганяє. Френч із англійського суконця, чоботи ялові, літнє, спіднє, туалетні аксесуари… Щоб усе — як має бути! Чув, Рачков? А зброя яка у Вас, товаришу Клєвєров? Покажіть… — звернувся до Шведа.

— У чергового, — відповів Марко, зітхнувши. — Попросив залишити.

— Рачко-о-о-ов! — заволав знову Іван Мальцев. — Ану сюди, бігом! Здурів, чи що? Зброю товаришу Клєвєрову поверни негайно!

— Так Ви ж… самі розпорядилися… — пробурмотів черговий Рачков.

— Що я розпорядився? Відбирати зброю у співробітників ДПУ перед тим, як вони до мого кабінету входять? — загорлав Мальцев. — Тащи сюди негайно, телепню!

Рачков розгублено закліпав, почервонів, але миттю кинувся виконувати наказ свого командира.

— «Уебблі Скотт», — кивнув Мальцев, коли черговий Рачков подав Маркові його револьвер. — Добротна англійська зброя, нічого не скажеш. Ось так краще, Рачков, а то робиш мені нерви увесь день! — роздратовано додав Мальцев. — А Ви, товаришу Клєвєров, допоки в ДПУ офіційно не встановитеся, — продовжував він, — вже вибачайте, військовий однострій наших співробітників запропонувати Вам не маю права.

— Нічого… — Марко криво усміхнувся. — Нормально. Я люблю усе британське.