Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

по суті. Але наставали, нарешті, такі моменти, коли ця мовчазна згода Уряду з Радою Роб. і Салд. Депутатів з одного боку, а з другого з союзною діпломатією упіралася в межі, які не можна було перейти. І тоді мало виявитися для Ради, що політика М. І. Терещенка була, по суті, тільки „продовженням політики П. М. Мілюкова”, а для союзників, що всі принесені ними жертви не збільшили здатности російської революції до реальної підтримки союзної справи. Треба додати, що розчаровання Ради й союзників настало одночасно, бо іменно натиск ціммервальдців у Раді Роб. і Салд. Депутатів зробив неможливим більше мовчання союзників”.

3. Ґенеральське розв'язання питання.

І таким чином справа мала розв'язатися в той чи инчий бік. Корнілов і взяв на себе завдання розв'язати її в бік реакції.

Але розхвильований московськими купчинами, розпалений сласними мріями чорних безробітних лицарів, бідний ґенерал занадто похопився. Він мав можливість бачити й чути тільки те, що було навкруги його. Тут же все аж клекотіло від захвату, тут усі ненавиділи революції, лаяли її, мучились від неї, жагуче прагнули її загибелі й повернення старих, милих часів безтурботного, безоглядного, розперезаного панування.

І бідний ґенерал повірив, що ці чорні лицарі й є вся Росія, що устами цих соціальних зажурених бандитів говорили грабовані, неволені ними маси.

Але дійсність як раз і показала, що черевате купецтво, випещене деґенеративне дворянство, вивертливе, ввічливо-жорстоке банкирство, фабриканство, що всі ці кляси — є соціальні паразіти, що інстінкт народніх працюючих мас ставиться до їх з огидою й що ці кляси без підпертя експлуатованих ними кляс є до сміху мізерна, безпомічна й нікчемна купка людей. Корніловщина це виявила блискуче. В Москві на купецьких банкетах, на всяких засіданнях і конференціях здавалось, що треба тільки пальцем кивнути й „революційна сволоч” (як ці паразіти лаялись) розлетиться на порох.

От Корнілов і кивнув. І не тільки кивнув, а став у гордовиту, величну позу, склав по наполеоновськи руки на грудях і ґенеральським голосом ревнув на Петроград: Здавайтеся!

І поки ґенерал стояв у Ставці в своїй наполеоновській позі, поки круг його товпились вірні джури його, доти все віщувало, що Петроград мусить здатися, що він, ґенерал Корнілов, стане диктатором „всея Руси”, що Керенський згодиться задовольнитися замісць ролі „національного героя” роллю міністра юстіції, що всі ради робітничих і салдатських депутатів будуть скасовані, а розбурхане море народніх прагнень з слова й волі всесильного диктатора моментально уляжеться й знову покірно понесе на своїх грудях веселі човники гулящих людей.

Так справа виглядала в Ставці, звідки Корнілов послав свого ультіматума Тимчасовому Правительству. Але трошки инакше вона стала виглядати, коли Петроград шпурнув у пику ґенералові його ультіматум, коли скинув його з посади головнокомандуючого й коли заарештував і посередників і прихильників „диктатора”.

Тоді довелося ґенералові силою реалізувати свій ультіматум. А це вже було трохи важче, ніж стояти в наполеоновській позі. Хоча штабне офіцерство палало „одважностю” й бажанням задушити революцію, цього було ще мало. Петроград мав свої війська, свої гармати, своїх оборонців. Щоб задушити революцію, треба було насамперед задушити центр її, Петроград.

Але війська, але салдатські маси, а не офіцерня, зовсім не мали бажання класти своє життя за реакцію. Корнілов це бачив і розумів. Він мав декільки своїх вірних, так званих „диких дівізій”, складених з найбільш темних елементів кавказських „інородців” і козаків, але їх було занадто мало для поборення революції. Щоб посунути инчі війська на Петроград, довелось ґенералові прикинутись революціонером: він вів, мовляв, війська на Петроград для того, щоб урятувати Правительство й революцію від розбійників-большевиків. Тоді ще пропаґанда большевизму й вияснення суті його серед мас не мала широкого характеру, особливо серед фронтового війська, через те салдати повірили в цю брехню, повірили, що большевики є вороги революції й в ім'я рятування сеї корніловської революції пішли за Корніловим на Петроград. Поки що завзятий ґенерал міг більш-меньч з надією дивитися вперед.

Але як тільки перед салдатами виявилась дійсна мета їхнього проводиря, як тільки фронтовики стикнулись з петроградським ґарнізоном і їм було вияснено, чого хоче Корнілов і на кого він веде їх, вони рішуче відмовились битись з петроградцями й стали переходить на бік Уряду. Корнілов лишився з своїми штабними героями й мусів тікати на фронт, де його потім і було арештовано.

Так скінчилась реакційна афера.

4. Дійсне обличчя товарних джентельменів.

Але нездійснені ґенеральські мрії мали й деякі позітивні наслідки.

Насамперед, вони показали, що той клич „бережіть революцію!”, який почав уже ставати шаблоном, зовсім не був безпідставним; що позбавлені свого панування елементи зовсім не примирилися з таким кінцем.

Далі, ця авантюра виявила трошки виразніше обличчя товарних джентельменів.

Вони так захопились нею, з таким гарячим співчуттям розкрили перед нею свої обійми, так цінично застрибали від радости, що навіть деяким з них самим соромно стало. В анґлійській Палаті Общин навіть довелося зробити „запит” урядові: а чи знає він, що ґазети „Morning Post”, „Times”, „Daily Mail” та инчі ведуть недостойну політику проти Правительства союзної держави, називають членів уряду „острожниками” і явно стоять за відновлення монархії в Росії?

Бальфур, анґлійський міністр закордонних справ відповів, мав сміливість відповісти, що він таких статей не читав, а коли він одержить числа тих ґазет і прочитає статті, то він подивиться, що треба зробити.

„Депутат Jaum: А чи відомо вельмишановному джентельмену (се-б-то Бальфуру), що власники цих ґазет незабаром будуть нагороджені за свою діяльність і дістануть місце в кабінеті?

„Бальфур — не відповідає”.

Що міг цей джентельмен відповісти, коли за його прекрасно відповідали „Times”, „Daily Mail” і инчі „демократичні” ґазети, майже офіціози?

І можна собі уявити, з яким сумом, з яким пригніченням товарні джентельмени довідались про ганебне фіаско їхніх надій в особі Корнілова. Недурно „Times” почав так тужно, так докірливо писати про тяжкі умови ув'язнення Миколи II та про ті невигоди, які „зайво” бідний „високий в'язень” мусить перетерпівати. Товарні розбійники отверто зітхали за старим деспотом, за його п'яним безпардонним кулаком, яким можна було гнати на фронти міліони людей.

5. Гойдалка революції.

І, нарешті, через корніловську авантюру гойдалка революції гойднулась у другий бік. Всі дійсно революційні елементи затурбувались, заворушились, стали горнутись тісніше одне до одного, стали шукати засобів міцніше збитися в єдиний фронт.

І ніби знайшли.

Петроградська Рада Робітничих і Салдатських Депутатів скликала так звану Всеросійську Демократичну