Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

В кого не питала — називають лише це.

І ціну на ковбасу…

Щоправда, деякі відхилення у спогадах громадян усе ж таки лишились.

Принаймні наш сусід — міцний старигань, що днює й ночує на лаві, пригадав ще одну урочисту подію — сто десяту річницю з дня народження Леніна, що якраз припала на той рік, і про грандіозний суботник на честь цього свята, в якому взяло участь 150 млн чоловік. І про три пляшки горілки, за які вони з «дружбанами» вивозили сміття за місто.

Мої, певно, в той час теж обкопували палісадник і білили стовбури дерев на чолі з тітонькою Ніною. Гомоніли «про хороше», пили горілку, закусюючи домашніми огірками і бутербродами в дерев’яній альтанці, співали, почувалися щасливими, вірили в краще…

А тим часом Сахаров уже сидів у засланні за критику вторгнення СРСР в Афганістан і виступи на захист «в’язнів сумління»:

«Надія людства — активні, відкриті, розумні дії людей доброї волі у всьому світі, що надихаються високими моральними принципами. Свавіллю, беззаконню, обмеженню прав людини не мусить бути місця на планеті, так само як війні, голоду та бідності…»

Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.

І за це його не позбавлять посади, звання і батьківщини.

Ось про що я думала, втупившись у стелю.

Про свій особистий анабіоз і байдужість — анабіоз цілої купи розумних людей, яким все стало «до фєні» і «по фєні». Крім того аби напакувати свої квартири їжею і шматтям.

Моя душа давно вже вкрилася товстелезним панциром і розучилася плакати.

Останній раз це сталося за часів після Помаранчевої революції, коли по телевізору бачила, як відстояний народом (вже колишній) президент нагороджує орденами і посадами тих, кого мав би усунути раз і назавжди. Теперішній анабіоз — результат цих дій.

Анабіоз тридцятирічної давнини виглядав обнадійливіше.

Адже в зграї задоволених риб були ті, що вистрибували з цвілої води на поверхню і тим запалювали інших або хоча б розбурхували застійну воду.

Могли написати так: «Пане Брежнєв, мою діяльність ви оцінили незаслужено високо. Я не підривав престиж радянської держави. У радянської держави завдяки зусиллям її керівництва і вашому особистому внеску ніякого престижу немає. Тому за справедливістю вам належить позбавити громадянства себе!»[1]

Або так:

Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука — сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі — лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть[2].

Або так:

«Коли для людини найголовніше — отримати свій дорогоцінний п’ятак, легко дати йому цей п’ятак, але коли душа зберігає в собі зерно полум’яної рослини — дива, зроби йому це диво, якщо можеш!»[3]

Хто знає, скільки людей зараз живе з цим п’ятаком в кишені, думаючи, що володіє світом!

Певно, це були запізнілі і несвоєчасні думки. Я мала думати про інше.

Але в мені дійсно назрівала та «душевна лихоманка», про яку говорив мій дивний і давній співрозмовник. Мій друг, що заронив у мені паростки тієї лихоманки і «нетутешності».

Думки скакали, мов навіжені коні. Щодо минулого — там мені лишалося кілька діб, щоб розв’язати загадку своєї хвороби. Щодо нинішнього я все вже вирішила.

Я прийму пропозицію Олега. Через два дні після того, як подолаю своє затинання, скажу йому «так». І буду боротися проти цього анабіозу, скільки і наскільки зможу. Якщо блазні вдають з себе розумників, а розумники — блазнів, кому нести істину?

…До кімнати зазирнув Мирось, я закрила очі, вдала, що сплю. Хоча б з годинку мала відлежатись, як звір у лігві, - відхекатись, зализати подряпини, впорядкувати думки. Лежала на м’якому широкому ліжку якоїсь іноземної фірми, на водяному матраці, вкритому шовковим простирадлом. Після ванни з піною-кремом на основі олії авокадо і миття голови австрійським шампунем, що «збільшує об’єм вдвічі».

І все це здавалося більш далеким і не менш дивним, ніж це дивне літо. Згребти б всі ці причандалля у великий пакет і винести туди, де запах зубної пасти «Поморин» і бадузана в пластиковій фігурці у вигляді качечки були символами безумовної дитячої радості. Кинути б це все посередині захламидженої кухні і сказати — ось, розбирайте! Це те, заради чого тривають ваші бездумні і безнадійні дні. Тому що далі цього «дорогоцінного п’ятака» не сягають мрії і бажання половини амнезованого населення…

Ліжко прогнулось — Мирось сів поруч.

Довелося розплющити одне око.

Уявила, що воно у мене зараз схоже на око схарапудженого коня, якщо його побачити зблизька, — велике і божевільне.

— Зараз прийде Тамара, — втомленим голосом повідомив Мирось. — Принесе щось заспокійливе.

Звісно, до кого ж іще він міг звернутися, як не до нашої «швидкої допомоги»!

Я хотіла подякувати за турботу, заспокоїти його, що зі мною все гаразд, але замість цього мої вуста несподівано вимовили:

— Мирославе, я тобі зрадила.

Заповнюючи досить довгу паузу, що виникла між цим повідомленням і першою реакцією, скажу, що у мене давно назрівало гостре і досить хуліганське бажання вимовити цю фразу — просто так, заради цікавості.

Якось Томочка, яка не полишала своєї соціологічної практики, розповідала, що залюбки провела б такий експеримент: люди з різних куточків світу вимовляють зізнання у зраді (причому його краще за все вимовляти безпідставно), а потім фіксують відповіді. На основі цього експерименту можна написати купу соціологічних досліджень. Це найкраща фраза, щоб перевірити, хто насправді живе поруч із тобою і що він (чи вона) про тебе думає.

Томочка вважала, що загроза розлучення може проявити людину в усій її красі або потворності. Багатодосвідчена і вельми серйозна Томочка наводила купу різних життєвих прикладів, найяскравішим з яких була історія зразкової подружньої пари, в якій все будувалося на дружніх, «партнерських» стосунках, цивілізовано і гуманно до того часу, коли дружина несподівано попросила розлучення, а отримала… ніж у живіт. Причому — миттєво, без жодного слова. Просто розмова відбулася на кухні, а ніж лежав на столі. В іншій історії — чоловік виставив свою кохану взимку на сходи, поздиравши з неї одяг. У кращому випадку зраджена половина переходила на ненормативну лексику. Одне слово, більше половини таких «досліджень» з приватного життя