Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

він стояв під тими поглядами, поки вони не опустились самі: для цікавості не було поживи. Витримавши пристойну паузу, достойний лорд сказав:

— Сподіваюся, що подорож минула добре.

А тоді запросив до свого кабінету. Аж там вони привіталися за руку і довго вдивлялись один одному в обличчя. Задля пристойності обидва сказали: «Ти зовсім не змінився», — але насправді вони просто любили дивитись у очі один одному.

— Становище складне, — почав Барлі, коли обидва сіли на тверді чорні стільці. Морней зрозумів, що приятель хоче допомогти йому висловитись. Він із зусиллям ковтнув слину. — Та до для вас діло звичне, — нагадав йому Барлі.

— І я не втрачаю мужності,— спромігся відповісти Морпей.

— Минулого разу вам тут нелегко довелось, але під кінець ви домоглися свого.

— Бо ваша королева справедлива й вірна собі,— додав Морней. Він повторив: «справедлива», — і ще раз сказав: «вірна собі». Про кого ж він думав у ту хвилину, хто це не був ні такий, ні такий? Він квапливо відігнав невисловлену думку і вголос сказав: — Мій король у душі так само непохитний, через це я й служу йому весь час. Тільки його становище хистке, але не він сам. Ваша королева незадоволена, що він не захотів підкорити свою столицю голодом. А ще гірше те, що до її британської величності дійшли чутки, ніби мій король вагається, чи не зректись істинної віри.

Барлі мовчав, суворо мовчав, і Морней спитав тихо:

— А ви вірите цьому? — Тоді вже голосніше додав: — Бог мені свідок, що я певен: це неправда.

— Тоді ви краще за будь-кого зумієте переконати й королеву, — почув він у відповідь.

— А ви, Барлі, підтримаєте мене, як минулого разу?

— Друже! — відказав достойний лорд, намагаючись віднайти давній приязний тон. — Минулого разу справа була яснісінька, й годі рівняти її з тією, про яку йтиметься тепер. Тоді в королеви на думці був чоловік[39]. Усі ми колись були молоді.

— Молоді? Таж це було всього два роки тому.

Міністр затнувся, прикинув подумки. Справді, всього два роки тому королева ще кохала, ще страждала. Але він не перебив Морнея, і той сказав:

— Усього два роки; чи багато могло змінитись за цей час? У вашої великої королеви палка натура, і вона завжди буде такою, чи то йтиметься про чоловіка, чи про щось незрівнянно дорожче: про віру. Я ще через графа Ессекса сім потів пролив…

І знову міністр подумав своє, не перебиваючи надзвичайного посла. «З пристрастями, — думав він, — легше впоратися, ніж із мудрістю. Що я можу вдіяти там, де вже не палають і не страждають…»

— Я ще через графа Ессекса сім потів пролив, — казав Морней, — як же мені тепер поведеться…

«Дивом надивуєшся, старий друже», — хотілося сказати лордові Барлі. Та він промовив тільки:

— Любий мій, цього разу ви самі більше говоритимете й гарячкуватимете, ніж її величність. Королевиного гніву вам тепер боятись не доведеться.

— Справді, Барлі? Коли Ессекс, не зважаючи на всі виклики та накази королеви, зоставався при своїх військах у Франції, бо волів попасти в неласку, аби тільки не проґавити прибуття герцога Пармського, — скільки тоді сипалось на мене погроз та докорів! Мовляв, мій король не прийняв Ессекса особисто, з належними почестями! Мій король легковажно наражає на небезпеку власне життя, а найнепрощенніше те, що він поставив англійське військо й Ессекса, самого Ессекса, в передні лави! Повернути негайно графа Ессекса, і жодного англійського солдата не буде більш послано проти знаменитого Фарнезе, поки Ессекс не повернеться до двору! Ці французькі справи вже остогидли її величності. Королева ще гнівно крикнула, що цілу ніч не спала, і їй стало недобре, довелось відкласти засідання.

— Два роки тому, — повторив Барлі, опустивши очі. Тоді підвівся й сказав: Морней, не забувайте, що ви говорите про минуле. Ви врешті-решт таки отримали військо, хоча й уже після вашого від'їзду, коли повернувся Ессекс. Ми обидва, Морней, мали якусь вагу у великої королеви, бо не помічали — не зумисне, а просто завдяки нашій натурі й способові думки, — не помічали й не пам'ятали тих обставин, у котрих усі жінки однакові. Ви, Морней, симпатичні королеві.

— Чи й досі? Поки мене тут не було, їй, здається, щось наклепали на мене.

— То сміховина, — відмахнувся Барлі, підвівся й справді щиро засміявся, радий, що тяжка розмова зійшла на легкі стежки. — За вашим столом, коли ви облягали Париж, хтось покепкував із того, що королева погано говорить французькою. Вона вже великодушно забула про це, і вас приймуть, як ви заслужили. Ви ж надійний друг нашої країни та її володарки.

Загалом побачення з Барлі підбадьорило Морнея. Доброю призвісткою можна було вважати й те, що королева вже на третій день викликала надзвичайного посла до себе. Вона прислала парадну карету до дому акредитованого при ній посла, і пан де Бовуар ла Нокль[40] поїхав з Морнеєм. За каретою їхав англійський почесний ескорт. У ту ж мить, коли обидва посли вступили до пишної зали, з дверей навпроти назустріч їм вийшла королева Єлизавета. Численний почет, що йшов за нею, розділився й вишикувався з обох боків. Якби не весь отой натовп кавалерів та дам, Морней іще дожидав би її британську величність, хоч вона вже власною особою стояла перед ним, дарма що між ними лежав чималий порожній простір. Вона здалась йому нижчою, ніж він її пам'ятав. Тулуб якось вільніше, не так випростано тримався на довгих ногах, і зачіска не була так високо підбита, як колись. Таж у неї на голові чепчик!

Оце й усе, що постеріг посол, увійшовши. Решту він розгледів, аж опинившись за три кроки від неї, коли випростався після шанобливого уклону. Королева вже не була нарум'янена, тільки легенькі тіні, покладені коло очей синьою й чорною тушшю, пом'якшували погляд. Завдяки цьому її очі, сіро-голубі, неначе без повік, не були насторожені та застигло пильні, мов у сокола. Всі риси її за ці роки загострились, обличчя постаріло. Чи, власне, старості було дозволено позначити його, і спостерігача вразило це послаблення волі великої жінки: він усе своє життя вбачав у Єлизаветі Англійській незламну, неминущу силу — навіть чисто тілесну. Якби не її тривале правління та невмируща молодість, що сталось би в Європі зі свободою совісті, чиї запевнення й запоруки зміцнювали б дух короля Наварри, а згодом Франції, в часи найбільшої самотності? І враз Морнею впало в око тоненьке сиве пасемце, що вибилося з-під чепчика. Він поблід і насилу спромігся почати промову.

А втім, ця промова була чисто парадна й