Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

високі ялини, ріс дикий овес та лісові квіти. Проїхавши ще з півгодини, він опинився знову на полонинці аж під самим верхогір'ям. Там скрізь, де тільки трохи рівніше та грунт кращий, зеленіли клаптики виноградників. Але в упертій боротьбі людини з дикою природою перемагала видимо природа: чагарник знов захоплював розчищену землю, декотрі виноградники були занехаяні, не пообрізувані, не виполоті, а вориння похилилося, ледь не попадало. Дорога уривалась біля ферми. Маленьку хатку обступали великі стайні та повітки. Вище ферми чагарі посіли всю гору, проїхати не було як. На подвір'ї стара жінка вилами складала гній.

— Доброго здоров'я, тітонько! — гукнув Буйний День, під'їхавши до тину. — Хіба у вас чоловіків нема до такої роботи?

Стара сперлась на вила, підтикала спідницю й весело глянула на нього. Її руки, згрубілі від тяжкої праці, були зовсім як у чоловіка: шкарубкі, мозолясті, маслакуваті. Взута вона була у важкі чоловічі шкарбани на босоніж.

— Нема чоловіківі — відповіла вона. — А ви звідкіля й куди простуєте? Може, зайдете спочинете та вип'єте склянку вина?

Важко, але твердо ступаючи, як людина, звикла до тяжкої праці, вона повела його в найбільшу повітку. Там Буйний День побачив ручне давило й усе начиння для домашнього виробництва вина. Занадто далеко, та й дорога погана, щоб возити виноград у долину на давильню, пояснила жінка. Доводиться їм самим давити. «Вони самі» — це були, як довідався Буйний День, стара та її донька, вдова сорока з чимось років. Раніше, поки жив онук, було легше. Та його взято до війська й завезено на Філіппіни битися з дикунами. Там його й убито.

Буйний День випив повну склянку предоброго рислінгу, розбалакався й попросив ще. Авжеж, провадила стара, вони насилу перебуваються, тільки-тільки не голодують. І іони з небіжчиком чоловіком узяли цю землю від уряду ще п'ятдесят сьомого року, розчистили її та й господарювали. Як чоловік помер, вона стала порати її сама. Властиво, робота й не оплачується. Але що ж діяти? Винарський трест геть збив ціну на вино. Почім цей рислінг? Вона здає його на залізницю в долині по двадцять два центи за галон. А як його важко туди доправляти! Цілий донь треба на дорогу туди й назад. Оце якраз дочка повезла.

Буйний День знав, що в ресторанах рислінг, навіть не такий добрий, коштує півтора-два долари за кварту; а вона діставала двадцять два центи за галон. Оце ж бо й гра! Ця стара й увесь її рід — із тих дурних рабів, що справляють усю роботу, що переїхали на волах через прерії, розчистили і засадили незаймані грунти, перериваються ціле життя, працюючи, і платять податки та посилають своїх синів і онуків битися під прапором, який за те забезпечує їм змогу продавати вино по двадцять два центи за галон, те саме вино, що йому подають у готелі «Св. Францією) по два долари за кварту або ж вісім доларів за галон. Ось вона, гра.

Між цією старою з її давилом отут на горі та Буйним Днем, що замовляє собі вино в готелі, наростає різниця на сім доларів сімдесят вісім центів; та різниця йде до рук цілої зграї спритних городян, що впхалися між ним і нею. А крім того, є ще ціла орда інших хижаків, що уривають і собі пайку. Називається це залізничний транспорт, фінансові операції, банковий кредит, гуртова торгівля, землеволодіння тощо. Назви різні, а суть одна: ті люди забирають майже все, а цій старій лишаються крихти — двадцять два центи за галон.

«Ну що ж, кожної хвилини народжується дурень, — зітхнув Буйний День, — і нікого тут винуватити. На те гра, не можуть же всі вигравати. Але ж і важко доводиться дурням…»

— А скільки вам, тітонько, років? — спитав він.

— Сімдесят дев'ять буде в січні.

— Либонь, тяжко працювали весь вік?

— З сімох років. Удома, в Мічігані, в наймах була, поки не виросла. Тоді вийшла заміж, і робота ще тяжча стала.

— Коли ж ви збираєтесь спочинути?

Стара глянула на нього так, немов сприйняла те за жарт, і не відповіла нічого.

— Ви вірите в бога?

Вона кивнула головою.

— Ну, тоді вам за все віддячиться, — запевнив він її, в глибині душі, одначе, подивляючи того бога: нащо він дозволяє, щоб дурні народжувалися щохвилини, терпить оцю шахрайську гру й попускає, щоб їх грабували зі сповитку до «могили?

— Скільки у вас цього рислінгу?

Скинувши оком на барильця, вона підрахувала: десь до восьмисот галонів.

Він на хвилину задумався, розважаючи, що він робитиме з цим усім вином і куди його збуде.

— А що б ви зробили, якби я забрав його в вас по долару за галон?

— Мабуть, упала б і вмерла.

— Ні, я не жартую.

— Повставляла б собі зуби, укрила б хату ґонтом, купила б нового воза. На цю дорогу возів не настачишся.

— Ще що?

— Труну б собі купила.

— Ну, що ж, тітонько, все ваше буде — і труна, і решта.

Вона не ймучи віри втупила в нього очі.

— Ні, ні, справді. Ось маєте завдатку п'ятдесят доларів. Розписки не треба. То на багатіїв звірятися не можна. Самі знаєте, яка в них, бісової віри, коротка пам'ять. Ось ким моя адреса. Вино приставите на залізницю. А тепер покажіть мені, як вибратися звідси. Я хочу піднятись на верховину.

Ледве помітною стежкою, що звивалася серед густого чагарника, він насилу дістався до верховини. Перед ним унизу розлягалася Нанська долина, а позаду здіймалася Сономська гора.

— Та й гарний же край! — промовив він. — Диво який гарний!

Він звернув праворуч і став спускатись іншою стежкою. Йому хотілося продертись у Сономську долину новою дорогою, але стежка раптом зникла, а чагарник ніби навмисне, на злість, ставав чимраз густіший. А як і щастило де продертись, то він натрапляв на занадто крутий для коня схил. Доводилось вертатися назад. Та Буйного Дня те не дратувало, навпаки, йому було весело боротися з природою, як колись.

Давно вже із полудня звернуло, коли він вибрався и хащів і доброю стежкою спустився в сухий яр. Там він зазнав ще одної несподіваної втіхи. Кілька хвилин до нього долинало собаче гавкання, потім нараз по голому прискалку над його головою майнув великий олень, а за ним прегарний гончак. Буйний День припинив коня й стежив за ними, доки вони зовсім щезли. Він аж задихався трохи, ніби то він сам полював; ніздрі йому роздулись, і всім єством він відчув давній мисливський запал, згадав ті часи, коли ще не жив у місті.

Сухий яр