Ю. Несбе - Пентаграма

повертатися в реальність, вирішив Харрі. Він поставив його назад. Денце легенько стукнуло.

– Перше питання, – сказав він. – Убивця позначає всі жертви діамантами. Скільки у них кутів?

– П’ять, – відповів Мьоллер.

– Друге питання. У кожної жертви він відрізує по пальцю з лівої руки. Скільки пальців на одній руці? Третє питання. Вбивство і зникнення сталися одне за одним протягом трьох тижнів: відповідно в п’ятницю, середу та понеділок. Скільки днів у кожному проміжку?

На секунду стало тихо.

– П’ять, – відповів Волер.

– А час убивства?

Еуне відкашлявся:

– Близько п’ятої.

– П’яте і останнє питання. Здається, що адреси жертв вибрані випадково, але одне їх об’єднує. Що, Беато?

Та примружилася:

– П’ять?

Харрі спіймав чотири порожні погляди.

– Чорт забирай… – Беата осіклась і почервоніла. – Даруйте, я хотіла сказати: п’ятий поверх. Усі жертви були на п’ятому поверсі.

– Саме так.

Харрі попрямував до вимикача. Обличчя всіх просвітліли.

– П’ять! – Мьоллер виплюнув це слово, ніби воно палило йому язик.

Коли Харрі вимкнув світло, в кабінеті стало абсолютно темно, і тільки по голосу присутні визначали, куди він рухається.

– Число п’ять використовується в багатьох ритуалах. У чорній магії, знахарських обрядах, сатанізмі. Але це ж число шанується і світовими релігіями. П’ять ран, нанесених Христу. П’ять стовпів. П’ять намазів в ісламі. У деяких письмових джерелах п’ять називають числом людини, оскільки у нас п’ять почуттів і п’ять періодів у житті.

Клацання – і несподівано перед ними в пітьмі матеріалізувалося світне бліде обличчя з глибокими темними очницями та п’ятикутною зіркою в лобі. Обличчя тихо просопіло:

– перепрошую… – Харрі покрутив лампу проектора і спрямував її зі свого обличчя на білу стіну. – Перед вами пентаграма, або «марин хрест», який ми бачили поряд із Каміллою Луен і Барбарою Свендсен. Фігуру побудовано на золотому перетині. Як, кажете, його розрахували, Еуне?

– Уявлення не маю, – пирхнув психолог. – Ненавиджу точні науки.

– Я теж, – сказав Харрі. – Я намалював її за допомогою транспортира – нам цього вистачає.

– Нам вистачає? – перепитав здивований Мьоллер.

– Досі я демонстрував тільки збіг чисел, що можна списати на випадковість. А тепер – доказ, що це не випадковість.

Харрі повернув проектор так, що яскравий чотирикутник із зіркою опинився на мапі. Він іще настроював яскравість, а його слухачі вже з хвилюванням затамували подих.

– Три місця злочину розташовано по колу, центр якого збігається з центром Осло, – вів далі він. – Крім того, один від одного вони розташовані через сімдесят два градуси. Як видно на цій схемі, місця злочину розташовані…

– …на кінцях зірки, – прошепотіла Беата.

– Господи! – скрикнув приголомшений Мьоллер. – Хочеш сказати, він дав нам…

– Так, провідну зірку, – закінчив Харрі. – Код, який говорить нам про п’ять убивств, три з яких уже здійснені, а два – ще ні. І за кодом вони стануться тут і тут. – Харрі вказав на будинки, обведені на мапі колами.

– І ми знаємо, коли, – сказав Том Волер.

Харрі кивнув.

– Господи! – знову вигукнув Мьоллер. – П’ять днів між убивствами, це означає…

– У суботу, – підказала Беата.

– Завтра, – додав Еуне.

– Господи! – утретє мовив Мьоллер. Звернення прозвучало дуже щиро.

Розповідь Харрі тривала, іноді уриваючись тривожними голосами інших. Тим часом сонце креслило у блідому небі високу літню параболу над сонними білими вітрилами, які робили нерішучі спроби повернутися додому. Пластиковий пакет із «Рімі», який злетів у повітря, пропливав над клубком в’юнистих вулиць Бйорвіка. На будмайданчику, на місці майбутньої Опери, скорчившись, немов гепард над здобиччю, працював хлопчина. Він уже заробив мозолі й тепер заробляв що-небудь страшніше. Треба поквапитися, поки не приспіли гієни.

– Стривай, – сказав Том Волер. – Звідки вбивці було знати, що Лісбет Барлі живе на п’ятому поверсі, якщо він очікував її на вулиці?

– Не на вулиці, – виправила його Беата, – а на сходах. За словами Барлі, вхідні двері в будинку зачиняються погано. Ми перевірили – все вірно. Він дивився на ліфт: хто спускається з п’ятого. А якщо чув кроки, ховався на сходах у підвал.

– Відмінно, Беато, – похвалив Харрі. – Далі?

– Він вийшов за нею на вулицю і… Ні, занадто великий ризик. Він зупинив її, коли вона виходила з ліфта. Усипив хлороформом.

– Ні, – відрізав Волер. – Так теж ризиковано. У такому разі йому довелося б винести її в припаркований прямо перед будинком автомобіль, і, якби їх хто-небудь побачив, напевно запам’ятав би марку і номер.

– Ніякого хлороформу, – розсудив Мьоллер. – І автомобіль стояв віддалік. Він погрожував їй пістолетом і змусив іти перед собою, а на вулиці тримав зброю в кишені.

– Так або інакше, жертви вибрані випадково, – сказав Харрі. – Ключ у місці злочину. Якби на ліфті замість Лісбет Барлі з п’ятого поверху спустився її чоловік, жертвою став би він.

– Якщо все так, як ви говорите, стає ясно, чому на жертвах немає слідів статевого насильства, – зауважив Еуне. – Якщо вбивця…

– Злочинець.

– …злочинець не вибирає жертв, значить, те, що всі вони молоді жінки, чиста випадковість. У такому разі жертви не виступають сексуальними мішенями. Він отримує задоволення від самого вбивства.

– А жіночий туалет? – запитала Беата. – Того разу вибір не був випадковим. Чи не природніше для чоловіка зайти в чоловічу вбиральню, якщо вже стать жертви його не цікавить? Тоді він не викликав би здивування тих, хто побачив би його на шляху туди або назад.

– Можливо, – погодився Харрі. – Але якщо він готувався так ґрунтовно, як ми вважаємо, то, очевидно, знав, що чоловіків у адвокатській конторі більше, ніж жінок. Розумієш?

Беата часто заморгала.

– Чудовий хід думок, Харрі, – сказав Волер. – У жіночому туалеті просто менший ризик, що йому і жертві хто-небудь перешкодить під час ритуалу.

На годиннику – восьма хвилина по третій. Нарешті в розмову вклинився Мьоллер:

– Добре, хлопці, досить про мертвих. Тепер поговорімо про тих, хто ще живий.

Сонце досягло вершини параболи й тепер котилося вниз, подовжуючи тіні у порожньому дворі школи в Тьоєн, де тишу порушували тільки удари футбольного м’яча об цегляну стінку. Повітря в кабінеті Харрі перетворилося на сироп-асорті з людського поту.

Промінь праворуч од того, що закінчувався на площі Карла Бернера, вказував на Еншьовеєн в районі Кампен. Харрі пояснив, що будівлю, на яку припадає вершина променя, було споруджено 1912 року, це була лікарня для туберкульозних хворих – «сухотний будинок» його називали, – а пізніше його пристосували під гуртожиток: спочатку для студентів кулінарного коледжу, через якийсь час  – для студентів медичного коледжу, а зараз – просто для студентів.

Вершина останнього променя потрапляла на візерунок із чорних паралельних ліній.

– Це ж Центральний вокзал? – здивувався Мьоллер. – Адже там ніхто не живе!

– Ви впевнені? – Харрі