Марина та Сергій Дяченко - Скрут

більше танцю барвистих метеликів перед очима. Того подарованого пекучим жалом забуття, того щасливого стану, якого в звичайному житті не буває. Або майже не буває; Ігар. Вівтар…

— …дивно йдеш. Не занедужала?

Над силу посміхнулася. Незворушність, доброзичлива незворушність; вона підняла очі, оглядаючи крони над головою:

— Я… Все гаразд. Можна… поговорити?

Вона сама не знала, навіщо їй це знадобилося. Та, отруйниця зі страшної казки, обов’язково заводила бесіду з уже отруєною жертвою і спостерігала, вдивлялась, як бліднуть поступово щоки, як зривається голос, як у очах з’являються жах і усвідомлення смерті… А перед цим було півгодини милої бесіди…

— Про що? Про мандрівних менестрелів?

Він не налаштований на люб’язність. Він хоче її нажахати; Ілаза придушила здригання, посміхнулася:

— Про… скрутів. Я не знаю, хто це такі, тому я…

У неї за спиною лунко клацнув сучок. Вона здригнулась, але не озирнулася.

— Про скрутів ми говорити не будемо.

Їй примарилося, чи голос у нього дійсно ледь змінився? Чому — від забороненого запитання? Чи це вже товчене скло?

— Не будемо, — погодилася вона відразу й охоче. — Але… тоді про… павуків?

Воістину, її таємниця додала їй сміливості. Та, отруйниця, напевно говорила з жертвою на доволі слизькі теми — щоб придивитися наостанок, що саме проступить на обличчі, котре так швидко полотніє. Шкода, що Ілаза не бачить обличчя… співрозмовника.

— Кгм… — схоже, він таки щось відчув, його інтонація зробилася більш людською, ніж будь-коли. — А навіщо про них говорити? Ти що, павуків не бачила? Павуки щасливі, коли ситі… Коли голодні — злі…

Досі він не був таким говірким. Ілазі здавалося, що вона у вутлому човнику мчить назустріч водоспадові — бризки в обличчя, перехоплює подих…

— А… зараз вони ситі?

Порося без голови. Повільно слабшає павутина. Нажерся, ох, як нажерся… І, може, востаннє?

По гілках над її головою пробігло тихе тремтіння. Ілазине серце стрибнуло, мов жаба; вона уявлення не мала, як вмирають від товченого скла. Як вмирають чудовиська.

— Зараз, — повільна відповідь, — зараз — так…

Він почувається недобре? Можливо, не варто було заводити ці розмови? Піти? Змінити тему?

Вона посміхнулася — трішки запопадливо:

— Я… розумієте, я, можливо, й дурна… але я не можу тижнями мовчати. Розмовляти з собою… теж увесь час не можна, чи не так? Я хотіла попросити вас… трішечки побути моїм співрозмовником. Більше мені просити нема кого…

Вона говорила повільно, ретельно добираючи ніби випадкові слова. Вона вдивлялася в листя в себе над головою, намагаючись вловити рух. Або звук… Який-небудь незвичний, невластивий йому звук… Чи відчуває він? Або… відчує пізніше?

— Н-ну… — Святий Птаху, які в нього раптом людські інтонації! — Ну, якщо тобі здається, що я можу бути тобі цікавим співрозмовником… І хоч що-небудь, розказане мною, буде й тобі теж цікаво…

Голос у гіллі затнувся. На мить Ілаза побачила суглобчасту, вкриту зазубреними гачками ногу, яка незграбно обіймала темний грубий стовбур навпроти. Не здалося, ні; кінцівка відразу втяглася назад і зникла в листі.

— Я, можливо, буду запитувати дивне, — вона старалася, щоб голос лунав якомога рівніше та безтурботніше. — Може, й заборонене… Наприклад…

Тепер вона затнулася. Вона хотіла запитати про жало. Про укол, який подарував смерть менестрелеві Йото, параліч проводиреві Карену й неприродну легкість їй, Ілазі. Чи варто запитувати зараз, коли, можливо, почалася вже дія товченого скла? Чи не надто слизька доріжка?

— Та про що ти…

Голос обірвався. Якось надто вже різко. Начебто знову затнувся; Ілаза напружилася, вдивляючись у листя. Міцно стисла мокрі кулаки; не втрималася:

— Ви… може, недобре почуваєтеся? Чи мені здалося?

Рипучий смішок. Якийсь аж надто натужний:

— Можливо…

Шелест листя. Тиша; Ілаза якось відразу зрозуміла, що залишилася на самоті. Що співрозмовник зник і не попрощався.

* * *

Старший брат Вікі, Кааран, з дозволу батьків зібрався привести в дім дружину. Дівчинка спершу вирішила, що Кааран приведе малолітню, як вона сама, наречену — однак майбутня Кааранова дружина виявилася дорослою дівчиною, і дівчинка відчула щось подібне до образи.

Усе пояснила всюдисуща Ліль. Не всякий чоловік може собі дозволити, як Аальмар, ростити наречену й чекати; Кааранова гілка не така багата й не така близька до стрижня роду, тому Кааран чинить проти звичаїв предків, і в цьому нема нічого дивного, нині так роблять майже всі…

Дівчинка супилася. Їй здавалося, що звичаї роду — чужого роду, в який їй тільки належить увійти! — зневажено. Втім, колись давно-давно її власні батьки шоковані були пропозицією Аальмара, який шанує ці звичаї; воістину, «в кожному селищі— свій колодязь». Там, де народилася вона, й весілля справляли зовсім інакше; тепер вона спостерігала за святковими приготуваннями з палкою, трохи хворобливою цікавістю.

Столи через усе подвір’я, вишиті скатертини, вереск поросят і кудкудахкання курей, пахощі коптильні — все це бувало й у її рідному селищі. На її батьківщині, як вона пам’ятала, ще і ягничку до воріт прив’язували — чорну, якщо наречена чорнява, білу, якщо вона білява, тонкорунну, якщо посаг досить багатий, і стрижену, якщо заміж іде дівка без посагу…

Тепер ягнички не було. Був матрац, за традицією натоптаний сімома різновидами запашних трав, і — що особливо вразило дівчинку — червоне простирадло для молодих.

Простирадло було з шовку. Його купили заздалегідь і розвісили у дворі на мотузці; там воно й провисіло до весілля, переливаючись усіма відтінками червоного, приковуючи погляд дівчинки й чомусь викликаючи тривогу. Простирадло було як символ потаємного й страшного, пов’язаного з обрядом поєднання чоловіка й жінки; Велика Фа порядкувала, як звичайно, скрізь, однак знаходила час, аби нагадати дівчинці, що вона вже велика і що її весілля не за горами, тож незабаром таке само гарне простирадло буде приготовано й для неї…

Дівчинку опанувало дивне почуття. Загальна радість передавалась і їй — але на дні радості жив острах.

На весілля з’явилося безліч напівзнайомих і зовсім незнайомих людей; дівчинка відчувала стосовно себе помірну цікавість. Помірну, бо центром уваги була, звичайно ж, наречена.

Її звали Раварою. Її русяве волосся, незаплетене, спадало до колін і заважало розгледіти сукню — а сукню виготовили за п’ять ночей три митецькі майстрині, й досвідчене око легко читало по ній усю історію роду тієї дівчини. Шість рясних спідниць, одна ледь коротша за одну, символізували п’ять гілок її славної родини, і по краєчку найдовшої звивався яскравий візерунок, який мав оберігати від лихих чарів; схожа у своєму вбранні на молоду, посріблену інеєм ялинку, наречена майже нічого не їла й не пила, а тільки обходила, за традицією, гостей, кивала, опускала очі й знову поверталася до нареченого, щоб