Юрій Косач - День гніву

купами ходять — шкоти, голендри, німці, а генуезькі чорні очиці, оливкові види, венеційці в шарлаті наопашки, вірмени, татари, караїми; але київському людові не попадайся, статний і чорнобровий, київський цеховий розгортає свиту, а на ньому камковий пояс і плюдри з найтоншого сукна; тут же й спудеї, дяки, забрьохані, запилені й з підведеним животом, так і нишпорять поміж рундуками. Є й цигани, й московські заблукані стрільці з ізби думного дяка, й черці з Болгарії й з Антіохії, що скоса споглядають на оголеного камедула[284]. Хвацько запрошують молдавани до рундуків, а пройшли київські кралі з підведеними очима, з фарбованими устами, як їм не важко в цій парчі, в єдвабах, торочених бобром?

Підзорливі, хоч і веселодухі кияни. В них лукавство в гострих очах, і кплять собі вголос і подумки з того й з другого. Ах, кабачниця пішла, тая повногруда, потайна краса! А той — опецькуватий, ненажера, мабуть, куроїд. Перебийноса немає на вас, сацюги, ось як роздобріла ляшва на українських староствах.

І з уст до уст тиха вість.

— Із чернігівського боку йдуть добрі браття…

— Потопили у Дніпрі старостичів, не чули?..

— Михайлівські ворота гарматами ладнають, облоги бояться…

— Хоругви прийшли з Коростишева, в пень розбиті…

— Корсунь, Корсунь пам’ятатимуть…

— Добре ж дбає батько наш…

— Щасти ж, Боже, нашому Богданкові, нашому старшому…

Римша, протискаючись між гатями й ледарями, вийшов у цеховий ряд. Причеплені до рундуків, повисли в безвітр’ї наметні полотна ремісників. Осьде й стрижії, й цирулики, що кров спускають, і чоботарі, й лудники, й сницарі[285], й бочарі. Римша ішов замашисто здовж ряду. Спитався одного-третього. Показали. Й у будці, розп’явши намет від сонця, в жовтій косині сидів на столі, підобгав ноги кравчик. На одне око мов і не бачив, більмувате, бач, але другим глядить хижо, під вигорілим вусом посміх. Підшивав кирею, приспівував разом із челяддю.

— Полегенький будеш, брате? — аж нагнувся Римша, щоб увійти в намет.

Кравчикове око посміхнулось.

— Еге ж, що Полегенький, та кому — брат, а кому й ні…

— Є такі браття, — обтер Римша піт із чола хустиною, — що себе й у горобину ніч пізнають, а ти от, Полегенький-майстроньку, й у білий день не хочеш.

Полегенький чмихнув гострим носом.

— По кому ж такому ми з тобою брати, чоловіче.

— По Яфетові, майстре, чував про такого?..

— Яфет він Яфет, але ж силоньки де дібрати?

— У залізі тая сила, добрий чоловіче.

— А залізо де?

— Як викувати, то не одна коса, не один серп стануть за шабелечку…

— Чи, бува, — скочив Полегенький з ослону, — ти не з тих женців, що жнив дожидають?

— А той самий, цеховий.

Тоді Полегенький клепнув його по рамені, потягнув на ослін, а Римша розповів йому, як у лісах, від сотника Івана Груші, що пішов із загоном на Полісся, почув про київських женців, з них же Полегенький найвірніший.

— То підемо, — сказав Полегенький, — тебе, як бачу, нам бракувало, братище. Хлопці намет згорнуть, а в Проваллі при зорі розберемо, як і що.

Зсутулившись, виступив кривульками-ногами, а чуб аж заіскрився, Римша за ним не поспівав.

При зорі, як і казав, у Проваллі, що за Притиско-Миколаївською Церквою, збирались у чорної вдовиці. Тая вдовиця тримала шинквас[286], ішли люди з Правобережжя, не минали; котрий андибер, або дейнека, або уходник від пана, від диби й плахи, пив тут набір. Сама вдовиця ретельно їх оберігала, та й так стояли на чатах челядні, вже не один жовнір пана воєводи пішов у Дніпро сторчма, з урвища покотився, не зібрав костей.

— Як Нижній Поділ піде, як Звіринець рушить, а Кловщина, а Глубочиця, а Щекавиця, — сказав Полегенький, — то сутужно буде панам. Київська рука — владика. Весілля справимо воєводам і каштелянам…

— Чого ж не починаєте? — спитав Римша.

— Ждемо від доброго пана Максимця вістей.

— Від Перебийноса?

— А хто нам, женцям, отаман, як не він?

Римша проглянув у Полегенькому товариша з химерним замислом. Костистий, непоказний, одноокий, скорив собі цю всю громаду. Хмуро сиділи кожум’яки, людвисарі, салітрянники з каштелянового заводу, чоботарі з Торжка. Вогневолосий броварник ударяв поставцем об дубовий стіл:

— Максим — орел, батько наш, панам колінця підбиває, он уже як загуділа Волинь.

А три брати Кобизи, перевізники з-під Миколаївського мосту, закляли:

— Як, Полегенький, піддуриш нас, на Трійцю не пустиш гуляти у єпископський город, то, грім побий нас, підеш під хвилю, у Дніпрову сагу…

Гоготів Полегенький:

— Сто товаришів, таких, як ви, — весь Київ наш, але до Трійці не шикуйся, люди. Батько Перебийніс ударить на Поточчину, тоді й наш день. Он Римша, добрий брат, аж зі Львова іде, каже, хто живий, бере за бесаг, за рогатину. Каже: трясуть плюдрами плюгаві пани. Горить на них шкура…

— Погорить, погорить, брате…

— То й у Києві їх, сучу кість, грець ударить!..

Полегенький, відсунувши кухля, розправляв, креслив на столі план Києва. Залога у фортеці абияка, половина — драгунів; їх хоч і після Корсуня коротко тримають, проте все одно перейдуть, тільки гукнути. Крихкі й воєводині хоругви, набеться тільки з панських почотів добрий реґімент гайдуків. Тих і треба знести. Наші ж цехові обсадять застави, за таким порядком, як пожарна сторожа на сполох: всі брами, всі земляні городки, всі мости, всі церкви… — і Софійський млин… І Кисілівський…

…Авжеж, і млини. Із Подолу, із Печерська, із Берестова, із Клова як ударимо сполох, то в вухах загуде. Сироматня ж, цехи, кинуться на арсенал по оружжя…

— Свойого у нас доволі. Заліза припасено.

— А щоб ще більше було, — вирік Римша й вивалив з череса таляри, дублони, дукати, — то ось вам гостинець на червоного півня!..

Чернь — цехові — підняли його на руки.

До ночі кружляли кухлі.

— …Я собі думаю, — говорив Римші, ідучи з Провалля, проміткий кравчик, — що тільки Максим у нас добре дбає. Ми — цехові, міщани, нас універсалом не підманеш, то все балаканина, книжне крутійство, ми знаємо самі, як панів пустити під хвилю. А знаття наше більше за козацьке й за мужицьке. Ми, кияни, приборкаємо й свойого, коли носа задер. Тут ми будемо закон становити, зрозумів? Ми — ті, що в проваллях, у ярах шкуру мнуть, сліпнуть над іглою, панятам-кармазинникам чоботи підбивають, ми закону хочемо! То осьде тільки таке право знають, що хто пан на землі — той у раю паном, а простак жив на землі в пеклі, то й по смерті іди в пекло простаком. Ми їх навчимо, а дзуськи — раювання годі, в Пана Бога всі ми рівні, того права й на