Грегорі Девід Робертс - Шантарам

тебе не було з нами, вони все одно чекали б — тільки невідомо чого. А чекати невідомо чого — це вбиває серце людини, розумієш? А зараз вони чекають відомо чого. Тебе. А ти дуже навіть відомо що, Ліне-Шантараме, якщо ти пробачиш, що я говорю так просто в твоє замурзане обличчя і розкошлане волосся. Але спочатку ти повинен робити спорожнення, потім митися і снідати. І підемо хутчій, а то дітлахи вже чекають на греблі, щоб подивитися, як ти робитимеш спорожнення.

— Чого-чого вони чекають?!

— О так! Вони захоплені тобою. Ти для них як кіногерой з фільму. Вони вмирають від нетерпіння побачити, як ти робитимеш своє спорожнення. А потім, після всього цього, ти повернешся і поратимешся з пацієнтами, мов справжній герой, правда ж?

Так я знайшов свою нішу. «Якщо твоя доля не викликає у тебе сміху,— сказала Карла під час одної нашої зустрічі,— значить, ти не зрозумів жарту». Ще замолоду я пройшов курс елементарної діагностики і надання першої допомоги при порізах, опіках, переломах й інших нещасних випадках. Згодом мені неодноразово доводилося рятувати життя наркоманам, і я отримав прізвисько Док. Сотні людей тільки так мене і називали, не знаючи мого імені. Саме тому мої друзі в Новій Зеландії і подарували мені на прощання цю похідну аптечку. Я був певен, що всі ці факти — отримання медичних навичок, аптечка, неофіційна лікувальна практика в нетрищах — були невипадкові.

Це місце ніби спеціально призначалося для мене. Того ранку я не міг зрозуміти цього жарту долі і посміятися з нього. Але я відчував: те, що я потрапив у це місце і зайнявся цією справою, було зумовлене долею. І це прив’язувало мене до цього місця, до цієї роботи, хоч внутрішній голос і підказував мені, що треба бігти звідси світ за очі.

І от розпочався мій перший трудовий день. Люди приходили до мене, повідомляли свої імена, усміхалися, а я намагався їм допомогти. Зайнятий своєю справою, я навіть не помітив, як хтось приніс мені нову гасову лампу, хтось — металеву скриню, щоб ховати харчі від щурів; звідкись з’явилися каструлі й ножі з виделками, ослінчик і глек для води, що звався матка.

Коли почало смеркати, я разом із сусідами сів біля своєї хатини, щоб повечеряти і поговорити. Всі були сумні, проте цей сум змушував продовжувати боротьбу за життя. Обпалена земля була розчищена, багато хатин вже відновлено. І з кожною відбудованою халупою росла надія в серцях людей.

Я подивився на Прабакера, який сміявся і жартував під час вечері, і пригадав наш візит до стоячих ченців. Коли на мене кинувся той шаленець із шаблею, я ступнув назад і приготувався до сутички, а Прабакер затулив собою Карлу. Він не був закоханий в неї і не звик махати кулаками, але все ж таки зробив цей крок. Можливо, я зумів би відбити напад — мені траплялося битися з супротивниками, які були озброєні палицями і ножами, і я справлявся з ними — але це не применшувало Прабакерової мужності.

Прабакер дедалі дужче мені подобався. Я захоплювався йога невичерпним оптимізмом, а його усмішка неодноразово заспокоювала мене і зігрівала, та зараз у мені прокинулася справжня любов до нього.

Вечеря була смачна, її вистачало на всіх. Десь балакало радіо, Два голоси — пречудове ніжне сопрано і гордовитий тенор — виконували дует з індійського кінофільму. Люди навколо мене усміхалися, і, слухаючи цю пісню й мирну балачку людей, що оточували мене, я відчув, що їхній гарний гумор м’яко огортає мою душу.

Частина II

Розділ 9

Я втік із в’язниці посеред білого дня — о першій пополудні переліз через мур у найвиднішому місці поміж двома кулеметними вежами. Ми діяли відповідно до ретельно розробленого плану, але вдався він тому, що був зухвалий. Цілковитий успіх був нашою програмою-мінімум: узявшись до втілення того плану, ми спалили по собі мости, а якби попалися, то наглядачі просто убили б нас.

Нас було двоє. Товаришем моїм був двадцятип’ятирічний хлопець з широкою і неприборканою натурою, його засудили на довічне ув’язнення за вбивство. Ми намагалися схилити до втечі ще кількох в’язнів — усім їм дали по десять-п’ятнадцять років за злочини з застосуванням насильства,— але всі вони відмовилися брати участь у наший авантюрі, і я їх не звинувачую за це. Ми з приятелем були молоді, відбували перший термін, і хоч він був у обох великий, за нами не тягнулося кримінального сліду. Наша втеча була з розряду тих учинків, що їх називають героїчними, якщо вони успішні, а якщо провалюються — божевіллям та й годі.

Нам поталанило, що в цей час проводився капітальний ремонт двоповерхової будівлі біля головних воріт, де базувалася внутрішня охорона і проводилися допити. Ми працювали на прибиранні будівельного сміття у дворі. Всі зміни охоронців, що чергували на цій ділянці, бачили нас щодня і добре знали. Коли в день утечі ми з’явилися на своєму робочому місці, вони, як завжди, постежили за нами якийсь час, а потім дали нам спокій. Будинок був порожній — робітники пішли на обід. На декілька секунд охоронців охопило якесь затьмарення — ми настільки набридли їм, що вони нас увіч не бачили.

Вирізавши дірку в дротяній огорожі будівельного майданчика, ми виламали двері порожнього будинку і піднялися на другий поверх. У стелі на горішньому поверсі був люк. Ставши на плечі свого товариша, я вибив покришку люка і вибрався на горище. Під одягом у мене був обмотаний навколо пояса довгий шматок дроту. Прив’язавши один кінець до балки під дахом, я спустив другого кінця у люк.

За допомогою цього дроту мій напарник піднявся на горище услід за мною.

Над нами нависав дах. Ми подалися у найдальший кут горища, де будівля поєднувалася із зовнішньою стіною в’язниці. Я вирішив, що дірку в даху треба вирізати в жолобі поміж двома балками, сподіваючись, що так вона не буде помітна з кулеметних веж.

Використовуючи запальничку як ліхтар, ми почали довбати подвійне дерев’яне покриття, за яким ішла бляха. З інструментів у нас були тільки велика викрутка, стамеска і ножиці по металу. Хвилин п’ятнадцять ми шкребли дерево, різали його і рубали, аж прорубали дірку завбільшки з людське око. Посвітивши запальничкою, ми розгледіли бляшку, що поблискувала в глибині отвору. Дерево було грубе і дуже