Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Я попрацюю.

— Роздягайся.

Спочатку здавалося, що все буде добре, що наркотик подіяв на нього з тим самим піднесенням, що й на неї. Але на Цірі він подіяв так, що стала вона активною й заповзятливою, навіть нашепотіла йому на вухо багацько непристойних — як на її думку — слів. Це, може, трохи пройняло його, ефект був, гмм, відчутний, у певну мить Цірі була переконана, що вже ось-ось. Але воно «ось-ось» не було. Принаймні не до кінця.

І саме тоді він виявив нетерплячку. Встав, накинув на худорляві плечі соболине хутро. Стояв так, відвернувшись, задивившись у вікно, на місяць. Цірі всілася, обплела руками коліна. Була розчарована й зла, але водночас зійшла на неї якась дивна сентиментальність. Скоріше за все, була це побічна дія того міцного фісштеху.

— То все моя провина, — пробурмотіла вона. — Той шрам мене спотворює, я знаю. Знаю, що ти бачиш, коли дивишся на мене. Від ельфійки залишилося в мене небагато. Золотий самородок у купі компосту…

Він різко розвернувся.

— Ти надзвичайно скромна, — процідив. — Я б сказав, скоріше перлина в купі свинячого гною. Діамант на пальці гниючого трупа. У межах мовного тренування можеш і сама попрацювати над тими порівняннями. Завтра розпитаю в тебе про них, мала д’ойне. Людська істотка, у якій нічого, абсолютно нічого не залишилося від ельфійки.

Він підійшов до столу, узяв трубку, схилився над дзеркалом. Цірі сиділа, скам’яніла. Почувалася так, наче її обплювали.

— Я не приходжу до тебе з любові! — вишкірилася люто. — Я ув’язнена й шантажована, і ти про те чудово знаєш! Але я погодилася, роблю те для…

— Для кого?! — перервав він запально, аж ніяк не по-ельфійськи. — Для мене? Для ув’язнених у твоєму світі Ен Сейдхе? Ти дурнувата дівчина! Ти робиш те для себе, для себе приходиш сюди й надаремно намагаєшся мені віддатися. Бо це твоя єдина надія, єдина рятівна дошка. І скажу тобі ще: молися, ревно молися своїм людським ідолам, божкам чи тотемам. Бо або буду я, або буде Аваллак’х і його лабораторія. Повір мені, не хотіла б ти потрапити в лабораторію й познайомитися з альтернативою.

— Мені все рівно, — сказала вона глухо, скорчившись на постелі. — Я погоджуюся на все, аби тільки здобути свободу. Аби зуміти нарешті від вас звільнитися. Піти. До мого світу. До моїх друзів.

— Твоїх друзів! — кпив він. — Ось твої друзі!

Він різко повернувся й кинув їй запорошене фісштехом дзеркальце.

— Маєш своїх друзів, — повторив. — Подивися.

Вийшов, розвіваючи полами хутра.

Спочатку в забрудненому склі вона бачила тільки власний змазаний відбиток. Але майже відразу дзеркало освітилося молочним сяйвом, сповнилося димом. А потім о́бразами.

Йеннефер, яка висить над безоднею, напружена, з піднятими вгору руками. Рукави її сукні наче розпростерті крила птаха. Волосся її хвилюється, між ним проскакують маленькі рибки. Цілі зграйки вертких маленьких рибок. Деякі з них уже скубають чародійку за щоки й очі. Від ніг Йеннефер до дна озера йде мотузка, на кінці якої, загрузши в мул і мочарі, прив’язана велика корзина каміння. Високо вгорі світиться й блищить поверхня води.

Сукня Йеннефер хвилюється в тому ж ритмі, що й водорості.

Забруднену фісштехом поверхню дзеркала затягує дим.

Ґеральт, склисто-блідий, із заплющеними очима, сидить під довгими бурульками, що наросли на стіну, нерухомий, заледенілий, його швидко засипає завірюхою сніг. Біле волосся відьмака стало вже білими гронами льоду, білі бурульки звисають у нього з брів, з вій, з губів. Сніг падає й падає, росте замет, що закриває вже ноги Ґеральта, ростуть пухнасті шапки на його плечах. Завірюха виє й свище…

Цірі підскочила на ліжку, з розмаху кинула дзеркало об стіну. Тріснула бурштинова рамка, скло розлетілося мільйоном уламків.

Вона впізнавала, знала, пам’ятала той рід видінь. Зі своїх давніх снів.

— Це все неправда! — крикнула вона. — Чуєш, Обероне? Я в те не вірю! Це неправда! Це тільки твоя злість, безсила, як і ти сам! Це тільки твоя злість…

Вона всілася на підлогу й розплакалася.

* * *

Підозрювала, що в палаці й стіни мають вуха. Назавтра не могла позбутися двозначних поглядів, відчувала за спиною насмішки, ловила шепотіння.

Аваллак’ха ніде не було. «Він знає, — подумала Цірі, — знає, що сталося, і уникає мене. Заздалегідь, до того, як я прокинулася, поплив чи поїхав кудись подалі зі своєю позолоченою ельфійкою. Не хоче зі мною розмовляти, не хоче визнати, що весь його план розбився на друзки.

Також ніде не було Ередіна. Але то, скоріше, було нормальним: він часто виїжджав зі своїми Dearg Ruadhri, Червоними Вершниками.

Цірі вивела Кельпі зі стайні й поїхала за річку. Увесь час вона гарячково думала, не зауважуючи нічого навколо себе.

«Утікати звідси. Не важливо, чи всі ті видіння були брехливими чи правдивими. Напевне можна сказати лише одне: Йеннефер і Ґеральт там, у моєму світі, і там моє місце, біля них. Я мушу звідси втекти, втекти без зволікань! Адже має бути якийсь спосіб. Я увійшла сюди сама, повинна зуміти й сама вийти. Ередін говорив, що я маю дикий талант, те саме підозрював Висогота. З Тор Сіреаель, яку я докладно дослідила, виходу не було. Але, може, тут є якась інша вежа…»

Цірі глянула вдалечінь, на далекий пагорб, на абрис кромлеху, що на ньому виднівся. «Заборонена територія, — подумала вона. — Ха, бачу, що воно далеченько. Бар’єр мене туди, напевне, не пустить. Шкода часу. Піду, скоріше, уверх по річці. Туди я ще не їздила…»

Кельпі заіржала, затрясла головою, різко брикнула. Не дала себе повернути, замість того швидко погнала клусом у бік пагорба. Цірі остовпіла настільки, що якусь мить не реагувала, дозволяла кобилі бігти. Тільки за мить крикнула й натягнула віжки. У результаті Кельпі стала дибки, ударила передніми ногами, тоді підкинула зад і погнала галопом. Знову в тому самому напрямку.

Цірі її не стримувала, не могла контролювати. Була здивована безмежно. Але знала Кельпі надто добре. Кобила мала норов, але ж не такий. Така поведінка мусила щось значити.

Кельпі сповільнилася, перейшла на клус. Бігла точно в бік увінчаного кромлехом пагорба.

«Десь зі стайє, — подумала Цірі. — Зараз подіє Бар’єр».

Кобила забігла в кам’яне коло, між густо наставлених, замшілих і викривлених монолітів, що виростали з гущавини тернистої ожини, і стала, наче вкопана. Єдине, чим вона тепер рухала, були вуха, якими пильно стригла.

Цірі спробувала її розвернути. Потім — рушити з місця. Безрезультатно. Якби не вени, що пульсували на гарячій шиї, вона заприсягалася б, що сидить не