Деніел Кіз - Війни Міллігана

теж, — у яких журналісти разом з одним із представників влади висловлювали своє занепокоєння цим фактом. Здійнявся шум, і Біллі представили не в найкращому світлі. Під таким тиском нам довелося знов накласти на нього певні обмеження, що у свою чергу призвело до підвищення тривожності у Біллі, а з нею повернулись і симптоми — і пішло-поїхало. Якби його лишили у спокої — він уже міг би стати правомочним членом суспільства й платником податків.

— Можете розказати про його реакцію у тих стресових умовах? — попросив Еванс.

— Так, можу… Його це пригнічувало. Він перестав співпрацювати, постійно був у поганому настрої і часто повторював: «А який у цьому сенс? Я все одно ніколи звідси не вийду. Вони хочуть замкнути мене тут на все життя». Я вважаю, що в цьому випадку головну роль зіграв відділ умовно-дострокового звільнення зі своїми нескінченними погрозами та втручаннями. Вони не відповідали на наші запити й не давали чіткої інформації, згідно з якою ми могли б щось планувати. Вони просто висіли над нашими головами дамокловим мечем, і ми не знали, чого від них чекати… Ми ж ішли на все задля співпраці. Як тільки Мілліган виходив у місто — ми попереджали. Варто йому було хоча б на квартал відійти від клініки у «Мак-Дональдз» — ми повідомляли про місце й час поліцію, шерифа, відділ УДЗ. Також повідомляли, з ким він іде та всі деталі… Пізніше ми стали дозволяти йому виходити надовго, аде все одно щоразу повідомляли про це. Ми чесно виконували свою частину домовленості — усе заради безпеки людей. Але постійний тиск з їхнього боку переконав Біллі, що вони тільки того й прагнуть, щоб відправити його у в’язницю. Він казав: «Якщо я повернусь у в’язницю — я помру. Мене там уб’ють». Ви тільки на хвилиночку уявіть, як це — жити під таким тиском? А тим паче, коли людина емоційно й без того нездорова.

(4)

У суді 4 квітня першим сюрпризом став лист, який дістав помічник прокурора Томас Біл. Це був надрукований на машинці лист від Біллі Міллігана Арні Логану, у якому йшла мова про те, що Логан найняв кілера для вбивства доктора Льюїса Лінднера. Біл зачитав лист під протокол. Він був датований 18 січня 1981 року (того ж дня Мері у своєму щоденнику писала про кілера).

Любий Арні! [Логан]

Я прочитав про твоє рішення прибрати Лінднера, і я готовий побитися об заклад на 25 тисяч доларів, що знаю, кого ти найняв. Якщо я правий, то вся поліція США не зможе його спинити. Визнаю, що виконавця ти обрав неперевершено, але тактика в тебе хибна.

Ти маєш розуміти: той факт, що ти найняв убивцю, спрацює як доказ твоєї антисоціальної поведінки, і це тільки розтягне твоє справу. Не думаю, що знайдеться багато лікарів, які погодяться з тобою працювати, знаючи, що за неправильне слово їм можуть найняти кілера. Ти про це не думав? Хоча якщо ти дійсно вважаєш, що шкоду, яку заподіяв тобі Лінднер, вже не виправити й ти все одно проведеш решту життя за ґратами — тоді я цілком тебе підтримую.

Переказуй мої вітання Сфінксу — камінь упав на мох.

Щиро твій,

[підпис] Мілліган.

Цей лист став доказом обвинувачення: Мілліган постав антисоціальною й небезпечною особою, яку треба утримувати в установі з максимальним ступенем безпеки, а не повертати у Афіни.

Другим сюрпризом стало звернення Міллігана, який попросив права особисто давати свідчення. Молодий худорлявий колега Ґолдсбері — Стівен Томпсон — попросив свого клієнта назвати своє ім’я.

— томмі, — відповів той.

Усі присутні в залі суду здивовано скрикнули.

— Ви не Біллі Мілліган? — перепитав Томпсон.

— Ні. І ніколи ним не був.

Відповідаючи на питання щодо листа, томмі пояснив, що його написав аллен. Він почув, що Арні планують теж перевести у Дейтон, і вирішив «підлеститися» до нього, бо боявся цього чоловіка.

— Він замовив Лінднера — абсолютно ідіотська ідея. Але я ж не міг назвати його ідіотом — я не хотів, щоб він і на мене образився. Такій людині, як Арні, не можна вказувати, що робити. Він не з тих, хто буде слухатися наказів. Таких, як він, краще не критикувати… Звісно, вбивати людей за те, що вони свідчать про вас у суді, — дурість. От сьогодні доктор Лінднер давав свідчення проти мене — але я ж не вбиватиму його за це.

Далі його запитали, чому він відмовився від співпраці з лікарями Дейтонського центру, і томмі відповів, що боявся й не довіряв їм.

— Важко дозволити комусь залізти тобі в голову, якщо не довіряєш йому.

21 квітня 1981 року Апеляційний суд четвертого округу нарешті дійшов до оголошення рішення, згідно з яким переведення Біллі з Афін у Ліму за дозволом судді Роджера Джонса півтора року тому було визнано незаконним. Суд постановив: переведення Біллі «без попередження його особисто чи його родини, без надання пацієнту можливості бути присутнім та скористатися послугами адвоката, без свідків, з порушенням його права на повноцінне судове засідання …було серйозним порушенням громадянських прав пацієнта …і має бути скасованим. Пацієнт повинен повернутися туди, де перебував до вищевказаного незаконного переведення».

Однак у цьому ж самому рішенні суд постановив відмовити у зворотному переведенні. Оскільки після переведення у Ліму Мілліган уже проходив комісію, суд «має прийняти до уваги докази, яких достатньо для визнання …того, що пацієнт через своє психічне захворювання становить небезпеку для себе й інших». Суду ніхто не повідомив, що ці «достатні докази» були надані доктором Фредеріком Мілкі, який і сам тоді визнав, що провів з Мілліганом не більше кількох годин, а на той момент за Міллігана відповідав головний лікар Льюїс Лінднер.

За шість з половиною тижнів після комісії суддя Джей Флаверз оголосив власне рішення: Мілліган має продовжити лікування у Дейтонському центрі «як в установі з найменшими обмеженнями серед інших можливих варіантів, беручи до уваги мету лікування та вимоги суспільної безпеки».

Ґолдсбері негайно подав апеляцію, але мало хто сподівався на перегляд рішення. Надто вже добре скоординованими були атаки ЗМІ та політиків. Шансів знов опинитись у звичайній лікарні найближчим часом у Біллі не лишалося.

Оскільки Мері більше не приходила, рейджен вирішив, що буде справедливо дозволити кевіну бувати на сцені частіше. Сам він майже не з’являвся: його вміння спілкуватися англійською погіршились, і він цього соромився. Пацієнти й наглядачі перестали його розуміти через сильний акцент, а необхідність повторювати