Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Так, – сказали усі, і вони продовжили нараду.

– Йдемо на Донецьк, – сказав Гарун і поклав на стіл мапу дислокації основних груп бойовиків.

– Почнімо з тих двох покидьків, що вважають себе солдатами-визволителями та командирами нібито непереможних загонів ДНР, – сказав Мирон і кинув на стіл два фото.

Усі одразу впізнали ті обличчя, адже не раз бачили їх за останній рік.

– З задоволенням, – сказав Принцип.

– Чеченець буде нелегкою здобиччю. Він боягуз і параноїк-наркоман. Повсюди ходить виключно у колі охорони. Навіть до туалету, – казав Гарун.

– Там ми його і візьмемо, – сказав Мирон.

– Як саме?

– Довіримо цю справу Нечипайлу та Принципу. Вони знають як, – посміхнувся Мирон, і Іван знову побачив в тій посмішці свого старого друга Женьку.

Чеченця, якого усі називали Новорос, вирішили покарати у вбиральні модного донецького ресторану. Ресторан було конфісковано у хазяїв ще влітку минулого року, і Новорос зробив з нього таку собі штаб-квартиру, де пив, гуляв, ґвалтував українських дівчат і жінок, вживав наркотики та знущався над українськими солдатами.

Принцип знайшов хазяїв того ресторану. З вересня 2014 року вони жили у Києві, згадуючи свою втечу, наче страшний сон.

– Зрозумійте мене правильно. Ресторан – то все моє життя. Я вклав у нього усі кошти, усі свої збереження. Я довго й тяжко працював, аж поки він почав приносити прибуток. А скільки проблем я мав з бандитами, міліцією, прокурорами, різного роду службами, ви собі навіть уявити не можете, – казав Принципу чоловік, якого війна зробила жебраком, проте залишила йому найдорожче – його життя.

– У вас часом не залишилося плану вашого ресторану? – запитав його Принцип.

– Тобто? – не зрозумів той.

– Якщо точніше, мене цікавлять вбиральня та каналізація.

Все ще не розуміючи, до чого такі питання, чоловік посміхнувся.

– Вам пощастило, адже я завжди вирізнявся особливою прискіпливістю та звичкою зберігати усе, що іншим може здатися сміттям, або зайвим. Що ж до туалету, це взагалі окрема історія.

Принцип вислухав сповідь ресторатора, котрого два роки намагалася дістати санепідемслужба через нібито несправний туалет.

– Я поставив кращі європейські системи, кинув у те лайно купу грошей, винайняв фахового спеціаліста, який розробив спеціально для мого закладу унікальну каналізаційну систему. В мене все було автономне. Я виграв ту битву, витративши пристойну суму на вбиральню, проте не даючи ані копійчини хабара.

– Я можу подивитися на схему каналізації?

Чоловік знову посміхнувся й сказав:

– А ви, пане, щось задумали. Та то не моя справа. Сподіваюся, ваша задумка піде на користь нашій перемозі.

– Будьте в цьому впевнені, – завірив його Принцип і отримав те, чого хотів.

В Донецьк їхало троє – Нечипайло, Принцип та Давид – грузин, який пройшов жахіття 2008 року на своїй батьківщині й добровільно зголосився воювати в Україні. Його називали Давидом, а справжнє ім’я залишалось таємницею. У всіх на тій війні були псевдо, якими вони називали одне одного. Давид бачив несправедливість війни і те, як корупція ставала наріжним каменем на шляху до української перемоги. Він не бажав бути м’ясом для російських гармат, а тому приєднався до тих, хто планував операцію «Ворог».

Будемо відвертими й скажемо правду: без партизанів та місцевого населення їм би нічого не світило. Проте ніхто не знав їхньої мети, а міг тільки здогадуватися, а здогадки, як відомо, складно назвати фактами.

Десь вони грали на почуттях, десь купували грошима, в інших випадках у хід йшли залякування та погрози, а іноді й відвертий шантаж. Вони не цуралися бруду, адже давно вже були вимазані ним. Тільки так вони могли сподіватися на результат.

Нечипайло пив пиво у забігайлівці, коли поруч проїхав кортеж Новороса. Микиту було складно впізнати – у шортах, старій футболці, поношені в’єтнамки на ногах. Поруч з ним стояли три чоловіка з місцевих, які проводжали кортеж своїми поглядами.

– Поїхав, гнида, – сказав один з них.

– Не любиш ти, Сєня, наш «руській мір», – пожартував інший.

– Щоб вони усі здохли, – ненавистю вистрілив перший.

– Тихше, – зауважив йому друг. – А то наш Сашка візьме й здасть тебе. Чи ти не знаєш, що він їхній підлабузник?

Нечипайла подивився на третього чоловіка. Сашка скривився.

– Та ти що таке кажеш? – він спробував обуритися.

– Те, що чуєш. Чи, може, не ти наводив бойовиків на позиції українців у Пісках і в Аеропорту?

– Та…

– Мовчи, Сашка! А здаси мене, й тобі не жити, – залізним голосом сказав перший.

– Годі вам, хлопці, – втрутився у розмову Нечипайло. – Краще вип’ємо.

Вони недовірливо подивилися на нього, проте ідея випити за чужий рахунок перемагала скепсис та обережність.

Тим часом Нечипайло передав Давиду, що кортеж прямує до ресторану. Зробив він це, набравши номер того, й одразу натиснув клавішу відбою. Така в них була домовленість: якщо їде, Нечипайло набирає й кладе слухавку, якщо ні – жодного дзвінка.

Давид та Принцип займали свої позиції. Перший – на самому початку каналізації, другий – в її нутрощах, аби дістатися потрібного туалету. Коли Давид отримав сигнал від Нечипайла, він передав його Принципу, і Іван направився на висхідну позицію. Те, що вони задумали, було жорстокою простотою геніальності, але ніхто не шкодував за тим, адже Новорос був вартий й гіршої смерті.

Що ж до самого командира загону сепаратистів, які не мали жодного стосунку до Донбасу, а були заслані туди з легкої руки Кремля, Новорос був жорстоким садистом, що пояснювалося дитячими травмами, коли його усі били й зневажали. Донбас став його зірковим часом. Взагалі та війна звеличила стільки жалюгідних створінь, що й годі собі уявити. В мирний час вони були ніким – покидьками, наркоманами та алкоголіками, які не бажали працювати, а увесь час намагалися жити за чужий рахунок, вкрасти чужі здобутки, бути сильними внаслідок знущання над слабкими. Таке не могло тривати вічно, і Принцип знав це.

Він сидів на висхідній позиції, а над ним був унітаз. Він чекав, коли ж та істота прийде до нього, аби крехтіти в муках від шлунку, який чимраз частіше давав збій.

Новорос гуляв у ресторані. Він пив, жер, нюхав кокаїн, мацав повій та віддавав накази своїм підлеглим. Він був королем на тому попелищі колишнього добробуту й миру, яке влаштувала Росія. Йому кортіло перемоги, але що далі рухалася війна, то більше поразок падали на його нерозумну голову. Це нервувало й спонукало до емоцій, що ставали причиною помилок.

– Тебе можуть замінити, – нещодавно сказав йому офіцер ФСБ, який був його