Ентоні Дорр - Все те незриме світло

носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

— Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони — кожнісінький кадет — у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: «Невже це правильно — робити щось лише тому, що решта так роблять?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.

Фолькгаймер миттю сідає навпочіпки й опам’ятовується, доки хорти, зірвавшись із місця, мчать у його бік; і Вернер почувається так, наче його серце розлетілося на друзки.

Фолькгаймер простягає руки, коли пси нападають на нього, але вони його впізнають, вони стрибають на нього, граючись, гавкаючи й відбігаючи; і Вернер споглядає, як цей дебелий хлопець змітає із себе собак, наче кошенят. Доктор Гауптман сміється. Цівка його пістолета димить; він робить великий ковток зі своєї фляжки й передає її Вернерові — Вернер прикладає її до губ. Зрештою, він таки порадував свого вчителя — прилади працюють; він стоїть у ясній, зоряній ночі, відчуваючи, як пекуче тепло бренді ллється йому всередину.

— Ось, — підсумовує доктор Гауптман, — що ми робили з трикутниками.

Хорти кружляють і казяться. Гауптман облегшується між деревами. Фолькгаймер волочиться в бік Вернера, тягнучи великого передавача КХ; він стає навіть дебеліший; він кладе масивну долоню в рукавичці на Вернерову шапку.

— Це лише числа, — каже він так тихо, щоб не почув Гауптман.

— Чиста математика, кадете, — додає Вернер, перекривляючи Гауптманову уривчасту вимову. Він притискає пальці однієї вбраної в рукавичку руки до пальців іншої, п’ять до п’яти. — Ти маєш привчити себе так думати.

Це вперше Вернер почув, як Фолькгаймер сміється, і зі сміхом змінюється його вираз; він стає не такий грізний, а більше схожий на доброзичливу велетенську дитину. На себе, коли слухає музику.

Увесь наступний день утіха від успіху не покидає Вернера; спогад про те, як йому здавалося, майже божественним повертатися до замку поряд із великим Фолькгаймером, іти повз замерзлі дерева, повз кімнати зі сплячими хлопцями, що лежать, мов злитки золота в сейфі. Вернер відчував майже батьківське бажання їх захистити, коли роздягався біля своєї койки, доки Фолькгаймер і далі тупцяв у бік гуртожитку для старшокласників, огр серед янголів, сторож, що вночі йде між могильних плит.

Пропозиція

Марі-Лор сидить у своєму звичному куточку на кухні, найближчому до вогню, і слухає нарікання подруг мадам Манек на життя.

— А які ціни на макрель! — вигукує мадам Фотіню. — Наче її привозять із Японії!

— Я вже й не згадаю, — зітхає мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, — як смакує нормальна слива.

— А ці сміхотворні талони на взуття, — скаржиться мадам Руель, дружина пекаря. — Тео в черзі три тисячі п’ятсот перший, а вони не викликали ще чотирьохсотого!

— Борделі тепер не тільки на рю Тевенар, повіям здають ще літні апартаменти.

— Великий Клод і його дружина стали ще грубіші.

— А от у проклятих бошів світло горить цілий день!

— Якщо я ще один вечір просиджу замкненою в домі зі своїм чоловіком, то збожеволію!

Вони вдев’ятьох розмістилися за квадратним столом, притискаючись одна до одної коліньми. Продуктові картки, жахливі десерти, дедалі нижча якість лаку для нігтів — ці злочини позбавляють їх душевного спокою. Чути так багато людей в одній кімнаті збентежує й збуджує Марі-Лор: вони то легковажно говорять про серйозне, то похмуро замовкають, відсміявшись після почутого жарту. Мадам Ебрар побивається, що ніде не знайти тростинового цукру. Інша жінка жаліється на те, як розсипається тютюн, і на півслові переходить до лементу з приводу феноменального розміру парфумерового заду. Від них пахне черствим хлібом, душними вітальнями, набитими темними масивними бретонськими меблями.

— Он дочка Готьє збирається заміж, — розповідає мадам Руель. — Сім’ї довелося перетопити все своє золото, щоб зробити їй обручку. Окупаційна влада обкладає золото тридцятивідсотковим податком. Робота ювеліра обкладається таким же. Після того, як вони йому заплатили, від обручки вже нічого не лишилося!

Обмінний курс знущальний, ціни на моркву — захмарні, скрізь лицемірство. Урешті мадам Манек замикає двері на засув і прокашлюється. Жінки замовкають.

— Це ж ми забезпечуємо їхній побут, — каже мадам Манек. — Ваш син, мадам Гібу, ремонтує їхнє взуття. Мадам Ебрар, ви й ваші доньки сортуєте їхню пошту. А хліб вони собі купують у вашій пекарні, мадам Руель.

Повітря наелектризоване; у Марі-Лор з’являється таке відчуття, наче вони спостерігають, як хтось ковзає по тонкій кризі або тримає долоню над полум’ям.

— І до чого ви ведете?

— Що ми маємо щось робити.

— Підкладати їм бомби в черевики?

— Додавати їм лайно в хліб?

Гіркий сміх.

— Нічого аж такого сміливого. Але ми можемо робити щось дрібне. Щось простіше.

— Наприклад?

— Спочатку я маю знати, хто згоден за це взятися.

Западає напружена тиша. Марі-Лор відчуває, як вони всі щось зважують. Коліщатка в дев’ятьох головах повільно крутяться. Вона думає про свого батька — ув’язненого за що? — і їй стає боляче.

Двоє жінок ідуть, покликаючись на зобов’язання, пов’язані з онуками. Інші розстібають кофтинки й переставляють стільці, наче в кухні стало гарячіше. Залишаються шестеро. Марі-Лор сидить серед них, міркуючи, хто піддасться, хто прохопиться, хто буде найсміливішою. Хто ляже на спину й випустить останній подих, як прокляття на голови окупантів.

У тебе є й інші друзі

— Гей, солоденька, — кричить Мартін Буркгард до Фредеріка, коли той іде через шкільний двір. — Я сьогодні до тебе прийду! — Він непристойно крутить стегнами.

Хтось залишає купу лайна на Фредеріковій койці. Вернер чує голос Фолькгаймера: «Людяність для них не важлива».

— Ти, гівнюк, — зі злістю вигукує якийсь хлопець, — ану принеси мої чоботи.

Фредерік удає, що не чує.

Вечір за вечором Вернер тікає в Гауптманову лабораторію. Уже тричі вони виходили в засніжене поле, щоб відстежувати сигнал Фолькгаймерового передавача, й щоразу знаходили його ще швидше. Під час кількох останніх польових випробувань Вернерові вдалося поставити прилади, знайти сигнал і вказати на мапі розміщення Фолькгаймера за менш ніж п’ять хвилин. Гауптман обіцяє поїздки в Берлін і розгортає креслення з якоїсь австрійської фабрики електроприладів:

— Кілька міністрів виявили зацікавленість у нашому проекті.

Вернер досягає успіху. Він демонструє вірність. Він робить те, що всі