Прімо Леві - Чи це людина

на увазі: «зрозуміти» намір або поведінку людини означає (італійською це виражається навіть етимологічно) ввібрати їх у себе, вмістити в себе їх автора, стати на його місце, ототожнитися з ним. А жодна нормальна людина ніколи не зможе ототожнитися з Гітлером, Гіммлером, Ґеббельсом, Айхманом і безліччю інших. Нас це лякає, а водночас дає нам полегшу — бо, можливо, краще, якщо їхні слова (і, на жаль, також їхні діла) залишаться для нас незрозумілими. Ці слова і діла — нелюдські, а навіть антилюдські, без прецедентів в історії, які ледве можна порівняти навіть з найжорстокішими епізодами біологічної боротьби за існування. З цією боротьбою можна зіставити хіба що війну; але Аушвіц не має з війною нічого спільного, це не епізод війни, і навіть не її крайня форма. Війна — це жахлива річ, яка існувала завжди; вона гідна осуду, але вона властива нам і має своє раціональне пояснення, ми її «розуміємо».

А в ненависті нацистів раціональності катма: це не та ненависть, що є всередині у нас, — вона поза людиною, це отруйний плід згубного дерева фашизму, але вона існує також поза самим фашизмом. Ми не можемо її зрозуміти; але можемо і мусимо зрозуміти, звідки вона береться, і бути пильними. Хоч зрозуміти це неможливо, але пізнавати необхідно, бо те, що сталося, може повернутися, уми знову можуть зазнати спокуси і потьмарення — навіть наші уми.

Тому розмірковувати над тим, що сталося, є обов’язком усіх. Усі повинні знати і пам’ятати, що коли Гітлер та Муссоліні промовляли публічно, їм вірили, аплодували, ними захоплювалися, їм поклонялися, як богам. Вони були «харизматичні лідери», вони володіли таємною силою спокушання, яка не була наслідком слушності або справедливості того, що вони говорили, а зумовлювалася їхнім сугестивним способом висловлюватися, їхнім красномовством, їхньою акторською майстерністю — можливо, інстинктивною, а може, й почасти тренованою, набутою. Ідеї, які вони проголошували, не завжди були однакові і загалом були збочені, нерозумні і жорстокі; а все ж мільйони вірних співали їм хвалу і йшли за ними аж до смерті. Треба пам’ятати, що ці вірні, серед яких були також сумлінні виконавці нелюдських наказів, не були вродженими катами, то не були (за деякими винятками) потвори — то були пересічні люди. Потвори існують, але їх занадто мало, щоб вони становили справжню небезпеку; небезпечнішими є звичайні люди, службовці, готові вірити і підкорятися, не ставлячи нічого під сумнів, як Айхман, як Гесс, начальник Аушвіца, як Штанґль, начальник Треблінки, як французькі військові двадцять років опісля, які вчинили різанину в Алжирі, як американські військові тридцять років по тому, призвідники кровопролить у В’єтнамі.

Тому не можна довіряти тим, хто намагається переконати нас іншими способами, ніж через розум, тобто харизматичним лідерам; ми повинні бути обережними, делегуючи іншим наші судження і нашу волю. Оскільки відрізнити справжніх пророків від фальшивих важко, краще з підозрою ставитись до всіх пророків; краще відмовитись від одкровень, хоч вони надихають нас завдяки своїй простоті і сяйву, хоч вони зручні для нас, бо дістаються нам задарма. Краще задовольнитися іншими істинами, скромнішими і не такими захопливими — тими, які ми здобуваємо з трудом, поступово, не шукаючи коротших доріг, які нам дістаються завдяки дослідженням, дискусіям і раціональному мисленню, які можна перевірити і довести.

Ясно, що рецепт цей занадто простий, щоб його вистачило для всіх випадків; новий фашизм, несучи зі собою нетерпимість, сваволю і рабство, може народитися поза нашою країною, його можуть принести ззовні, тишком-нишком, називаючи іншими іменами; або ж він може вибухнути всередині з такою силою, що прорве будь-який захист. Тоді поради бути мудрими нічому не зарадять, треба знайти у собі силу чинити опір; у такому разі підтримкою і напученням може слугувати пам’ять про те, що не так давно сталося в серці Європи.

8. Ким би Ви були нині, якби не були в’язнем концтабору? ЩоВи відчуваєте, згадуючи ті часи? Які чинники, на Вашу думку, допомогли вам вижити?

Строго кажучи, я не знаю і не можу знати, ким би я був нині, якби не був у концтаборі, — ніхто не знає свого майбутнього, а тут йдеться ще й про те, щоб описати майбутнє, якого не було. Є певний сенс у спробах прогнозувати (зрештою, завжди дуже приблизно) поведінку якогось населення, але дуже важко або й неможливо передбачити поведінку окремої людини, навіть у масштабі кількох днів. Так само як фізик з великою мірою точності може передбачити час, за який грам радію вдвічі зменшить свою активність, але абсолютно не може сказати, коли розпадеться окремий атом цього радію. Коли людина підходить до роздоріжжя і не звертає на дорогу ліворуч, очевидно, що вона зверне на дорогу праворуч; але майже ніколи перед нами не стоїть вибір тільки між двома альтернативами; крім того, після одного вибору йдуть інші, і кожен з них пропонує інші можливості, і так до безконечності; врешті, наше майбутнє дуже залежить також від зовнішніх чинників, які ніяк не пов’язані з нашим свідомим вибором, а ще від чинників внутрішніх, яких, однак, ми не усвідомлюємо. З цих загальновідомих причин неможливо знати свого майбутнього, ані майбутнього нашого ближнього; з цих же причин ніхто не може сказати, яким би було його минуле, «якби…».

Проте певне твердження я таки можу сформулювати: якби я не пережив період свого життя в Аушвіці, я б, імовірно, ніколи нічого не написав. Я не мав би причини, ані заохоти писати; під час навчання успіхи мої в італійській мові були посередні, а в історії — досить кепські, мене більше цікавила фізика та хімія, і зрештою я обрав для себе фах хіміка, який не має нічого спільного зі світом писаного слова. Писати мене примусив саме концтабірний досвід; мені не треба було боротися з лінощами, стилістичні проблеми здавались мені сміховинними, я чудесним чином знаходив час писати, не витрачаючи на це навіть години своєї основної роботи — мені здавалося, що книжка ця вже у мене в голові, цілком готова, і я мушу тільки випустити її на волю, записати на папері.

Тепер минуло багато років, і книжка ця зазнала багатьох пригод; цікаво те, що вона знайшла своє місце як рукотворний спогад, але також як захисний бар’єр між моїм цілком звичайним теперішнім і жорстоким минулим в Аушвіці. Кажу це з ваганням, бо не хочу, щоб мене мали за циніка: згадуючи нині концтабір, я більше не переживаю жодної бурхливої чи болісної емоції. Навпаки — на мій короткий і трагічний досвід в’язня наклався набагато триваліший і складніший досвід письменника-свідка, і сума вийшла безперечно позитивна; у своїй цілості це минуле зробило мене внутрішньо багатшим і впевненішим у собі. Одна моя знайома, яку в юному віці вивезли в жіночий концтабір Равенсбрюк, каже, що табір був її університетом; гадаю, я можу сказати те саме — переживаючи, а відтак описуючи ці події і розмірковуючи над ними, я багато чого дізнався про людей і про світ.

Проте мушу уточнити, що такий позитивний результат був долею, яка судилася дуже небагатьом — наприклад, з депортованих італійців повернулося додому тільки близько 5 відсотків, а багато з них втратили родину, друзів, майно, здоров’я, внутрішню рівновагу, молодість. Той факт, що я вижив і повернувся неушкодженим, зумовлений, на мою думку, головно тим,