Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

Мене відрядили до школи зв’язку в Горькому на курси поштових працівників. Закінчивши курси, потрапила до діючої армії — до шістдесятої стрілецької дивізії. Служила офіцером у полковій пошті. На власні очі бачила, як люди плакали, цілували конверти, отримавши листа на передовій. А в багатьох рідні загинули або жили на території, що захоплена ворогом. Не мали можливості написати. Тоді ми писали листи від Не-знайомої:"Любий солдате, пише тобі незнайома дівчина. Якти б’єш ворога? Коли повернешся з Перемогою?" Ночами сиділи і складали... Я за війну сотні таких листів написала...»

Марія Олексіївна Ремньова,

молодший лейтенант,

поштовий працівник

Про спеціальне мило «К» і гауптвахту

«Першого травня я вийшла заміж... А двадцять другого червня почалася війна. Налетіли перші німецькі літаки. Я працювала в дитячому будинку для іспанських дітей, яких привезли до нас у Київ. Це — тридцять сьомий рік... Громадянська війна в Іспанії... Ми не знали, що робити, а іспанські діти стали рити у дворі окопи. Вони вже все знали... Дітей відправили в тил, а я виїхала до Пензенської області. Мені дали завдання — організувати курси медсестер. До кінця сорок першого року я сама приймала іспити на цих курсах, бо всі лікарі пішли на фронт. Видала документи і теж попросилася на фронт. Відрядили під Сталінград, до армійського польового госпіталю. Була з-поміж дівчат найстаршою. Моїй подрузі Соні Удруговій, ми й тепер із нею дружимо, тоді було шістнадцять років, вона закінчила лише дев’ять класів — і ось ці медичні курси. Три дні минуло, як ми вже на фронті, і ось Соня сидить у лісі й плаче. Підходжу:

— Сонечко, ну чого ж ти плачеш?

— Як ти не зрозумієш? Я три дні маму не бачила.

Тепер їй той випадок нагадаю, так вона сміється.

На Курській дузі мене перевели з госпіталю до польового прального загону замполітом. Пралі були вільнонайманими. Ось, бувало, їдемо ми на підводах: лежать тази, стирчать корита, самовари — гріти воду, а нагорі сидять дівчата в червоних, зелених, синіх, сірих спідницях. Ну, і всі сміялися: "Он поїхало пральне військо!" А мене звали "пральний комісар". Це вже потім мої дівчата одяглися більш пристойно, як кажуть, "прибарахлилися".

Працювали дуже важко. Ніяких пральних машин і сліду не було. Ручками... Усе жіночими ручками... Ось ми приходимо, дають нам одну якусь хату або землянку. Ми перемо там білизну, перш ніж сушити, просочуємо її спеціальним милом "К", для того щоб не було вошей. Був дуст, але дуст не допомагав, використовували мило "К", дуже смердюче, запах жахливий. Там, у тому приміщенні, де перемо, ми і сушимо ту білизну, і тут же ми спимо. Давали нам двадцять-двадцять п’ять грамів мила — на одного солдата випрати білизну. А вона чорна як земля. І в багатьох дівчат через прання, через тягарі, через напруження були грижі, екземи рук від мила "К", злазили нігті, думали, що ніколи вже не зможуть вони рости. Але все одно день-два відпочинуть — і треба знову прати.

Дівчата слухалися мене...

Приїжджаємо ми якось туди, де стоять льотчики, вся частина. Уявляєте, побачили нас, а ми всі в брудному, заношеному, і ці хлопці зі зневагою: Ти ба, пралі..." Мої дівчата мало не плачуть:

— Замполіте, дивіться...

— Нічого, ми їм помстимося.

І ми домовилися. Увечері надягають мої дівчата що в них найкраще, йдуть на галявину. Одна наша дівчина їм грає на гармошці, і вони танцюють. Домовленість: з жодним льотчиком не танцювати. Ті підходять, а вони ні з ким не йдуть. Весь вечір одна з одною танцювали. Нарешті ті почали благати: "Один дурень сказав, а ви на всіх образилися".

Узагалі не слід вільнонайманих саджати на гауптвахту, але що ти вдієш, коли сто дівчат водночас? У нас об одинадцятій відбій — і квит. Вони намагалися втекти — ну, дівчата є дівчата. Я садила їх на гауптвахту. Одного разу приїхало начальство із сусідньої частини, а в мене двоє сидять.

— Як це так? Вільнонайманих садите на гауптвахту? — запитують у мене.

Я спокійно відповідаю:

— Пишіть, товаришу полковник, рапорт командуванню. Ваше діло. Але я повинна боротися за дисципліну. І в мене зразковий лад.

З тим вони й поїхали.

Дисципліна була міцною. Якось зустріла одного капітана — проходив повз мій будинок, і я виходжу. Він навіть зупинився:

— Боже мій! Ви вийшли звідси, а ви знаєте, хто тут живе?

— Знаю.

— Тут же замполіт живе. Ви знаєте, яка вона зла?

Я кажу, що такого ніколи не чула.

— Боже мій! Вона зроду не усміхнеться, вона така сердита.

— А ви хотіли б із нею познайомитися?

— О Господи! Ні!

Ну, і тут я зізналася:

— Так будьмо знайомі, я замполіт!

— Ні, не може бути! Про неї мені розповідали...

Я берегла своїх дівчат. У нас була така гарна Валя. Викликали мене якось на десять днів до штабу. Приїжджаю, мені кажуть, що Валя всіма тими днями пізно приходила, що була вона з якимось капітаном. Була, ну була, діло позаду. Два місяці минають, я дізнаюся, що Валя вагітна. Викликаю її: "Валю, як це сталося? Куди ти поїдеш? Твоя мачуха (у неї не мати, а мачуха була) в землянці живе". Вона плаче: "Це ви винні, якби ви не поїхали, нічого б не трапилося". Вони зі мною — як із матір’ю, старшою сестрою.

У неї якесь пальтечко легке, а вже холодно, віддала я їй свою шинель. Поїхала моя Валя...

Восьме березня сорок п’ятого року. Ми справляли свято. Чай. Якісь цукерки роздобули. Виходять мої дівчата на вулицю і раптом бачать: ідуть із лісу два німці. Тягнуть за собою автомати... Поранені... Мої дівчата оточили їх. Ну і я, як замполіт, звісно, написала в донесенні, що сьогодні, восьмого березня, пралі взяли в полон двох німців.

Назавтра у нас була нарада командирів, начальник політвідділу насамперед оголошує:

— Ну, товариші, я хочу вас порадувати: незабаром кінець війні. Учора пралі