Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

– Так-так, – відповідали їй потерчата.

– І ви живете тут у лісі?

– О, так-так. Це – наш ліс. Ми все тут знаємо. Якщо ти заблукала, ми допоможемо тобі знайти дорогу.

– Допоможемо-допоможемо, – повторило друге потерча і дивно засміялося. Та Ліна була така рада, що не звернула на це увагу.

– Як чудово, – сказала вона, – бо я зовсім не розумію куди йти. Але спершу мені треба знайти друзів. Вони десь відстали у заметілі.

– Ми знаємо де твої друзі, – хитро сказало перше потерча, – вони теж у лісі, але заметіль занесла їх далі. Пішли з нами, ми покажемо тобі де вони.

– Пішли, пішли з нами, – радісно закивало друге потерча.

– Але як так може бути, що вони зайшли далі ніж я? – здивувалася Ліна, але все ж пішла за потерчатами.

Чим далі в ліс вони заходили, тим все більше з'являлося цих створінь. Вони оточили Ліну із усіх боків і бігли за нею крок за кроком. Ліс ставав усе густішим і темнішим.

– Куди ми йдемо? – злякано запитала Ліна.

– Ще трошки, ми майже прийшли, – відповіло їй перше потерча.

– Так, майже прийшли, – повторило друге.

Раптом дівчинка відчула, що її ноги почали грузнути у чомусь в'язкому і йти ставало все важче. Навкруги більше не залишилося снігу, лише чорна мокра земля.

Якоїсь миті Лінина нога загрузла так сильно, що дівчинці ледве вдалося її витягнути.

– Та це ж болото! – скрикнула вона.

Ліна спробувала повернути назад, та відчула, як щось ухопило її за ноги та повалило на землю. Вона впала руками прямо в болото і вже не могла їх звідти витягнути. Декілька потерчат схопили її за ноги і потягли на дно болота.

– Попалася! Попалася! – кричали вони.

Інші потерчата теж сміючись пострибали в болото, плескалися в ньому та радісно вигукували якісь невідомі слова.

Ліна з останніх сил боролася у тягучій вогкій бридкій землі, але вибратися було неможливо – болото тягнуло її всю на дно. Вона востаннє набрала повні груди повітря і, що було сил, закричала: "Допоможіть!"

Ніхто не озивався, адже в лісі крім них нікого не було. Все її тіло і руки погрузли у воді, на поверхні залишалися лише плечі та голова. Ліна заплющила очі і приготувалася до найгіршого. Аж раптом їй на носа впало щось холодне. Вона відкрила очі і побачила сніг. Густий сніг почав падати із неба. Сніжинки кружляли в повітрі, набираючи швидкості з кожним обертом, і, нарешті, закружляли швидко-швидко. Тоді сніжинки ніби збожеволіли. Вони кинулися на потерчат, запорошуючи їм очі та скубаючи за шерсть. Ті з криками почали тікати хто куди: хто стрибав у болото, хто біг до лісу. Ліна відчула як щось ухопило її за плечі і потягло вгору. Через хвилину вона вже висіла у повітрі. Дівчинка почала роздивлятися навкруги: все було засніжено, сніг оповив дерева та землю і навіть Ліну. Проте, на диво, їй зовсім не було холодно. Вдалині дівчинка побачила якусь постать, що дуже швидко летіла в повітрі і наближалася до неї. Спершу Ліна злякалася, але потім постать незграбно звернула в один бік, одразу ж, мало не впавши, в інший. У цих рухах було неможливо не впізнати Міранду.

– Міранда! Міранда, я тут! – закричала Ліна, боячись, що Міранда не помітить її.

– Ліно, ну нарешті, – сказала вона з полегшенням. – Ми так захвилювалися коли дізналися, що ви пішли в те місце.

І Міранда аж затрусилася при згадці про замок.

– Реґіна і Марта полетіли до Северина, – продовжувала Міранда. – Мені вони не дозволили летіти з ними, сказали залишатися вдома, раптом ти повернешся. Та я ж не могла просто сидіти і нічого не робити, тому залишила там Руфика і полетіла до лісу разом із зимовими духами шукати тебе. А де ті два хлопчики? Я думала, ви пішли разом.

– Так, – відповіла Ліна, – але я загубила їх у полі між Половецьким замком та лісом. Нам трапилася сильна заметіль і ми ніяк не могли з неї вибратися, весь час поверталися назад до замку. А тоді я якось опинилася в лісі, а вони залишилися там.

– Ну звісно, – сказала Міранда, – навколо замку магічний бар’єр, ніхто не може без дозволу ні потрапити в нього, ні вийти. Тобі швидше за все вдалося проникнути через якусь його щілину. Треба якомога швидше знайти їх, доки вони не замерзли там до смерті.

Ліна лише подумала про мітлу і про те що було б добре летіти на своїй поруч з Мірандою, як та вже опинилася біля її правої руки. Ліна сіла верхи на мітлу. Міранда окинула оком Ліну і зауважила, що дівчинка ще досі була вся в болоті. Грязюка прямо стікала з неї на землю. Міранда знову щось прошепотіла і снігова заметіль закружляла навколо Ліни, обтріпуючи її одяг. Коли дівчинка стала зовсім чистою, заметіль полетіла вперед.

– Летімо за нею, – сказала Міранда, – вона покаже нам шлях.

І вони обидві полетіли туди, куди їм вказувала заметіль.

– Що то були за істоти, що хотіли затягти мене в болото? – запитала Ліна.

– Потерчата, – відповіла Міранда. – Вони живуть у воді, але не у великих річках або озерах, а у болотах та маленьких лісових річечках. Вони дуже не люблять людей. І коли застануть у лісі якогось самотнього подорожнього, намагаються збити його зі шляху і затягти на дно болота.

Незабаром Міранда і Ліна вилетіли з лісу. Завірюха все не вщухала і Міранда знову почала щось шепотіти. Поступово завірюха все ж здалася але хлопців так і не було видно. Вони облетіли поле ще раз, аж тут побачили під мурами замку щось маленьке і скоцюрблене, що сиділо на землі. Вони полетіли туди і впізнали Лоло та Олега. Хлопці притулившись один до одного, тремтіли від холоду. Найбільше перепало Лоло, він аж посинів. Олег теж замерз, але він був наполовину вовком, а вовки легше переносять холод ніж люди.

– Ліно,– скрикнув Олег, побачивши дівчинку. – Ми вже думали, що з тобою щось трапилося.

– Міранда якраз вчасно встигла, – відповіла Ліна.

Ліна підхопила Олега на свою мітлу, а Міранда Лоло.

– Тепер знайдемо Реґіну та Марту, – сказала Міранда, – бо щось я хвилююся як би не сталося з ними чого в Половецькому замку.