Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Мати пише синім чорнилом, почерк дрібний, із нахилом. Під цим вона значно недбаліше дописала ще дещо, цього разу на біліні-енверліні – жирно нашкрябала червоним чорнилом, ніби помадою: toulini fonini nisllipni.

Пігулки закінчились.

Вони були в неї з початку війни, спершу вона приймала їх обережно, десь по одній в місяць, а то й рідше, але згодом – не так розважливо, бо того химерного літа вона постійно відчувала запах апельсинів.

Вона писала нерівним почерком:

Я. робить усе можливе, щоб допомогти. Це дає нам обом трохи полегшення. Він дістає пігулки в «Ля Реп», у якогось знайомого Ур’я. Я гадаю, й інші втіхи також. Мені краще не питати. Врешті-решт, не з каменю він же зроблений. Він не такий, як я. Я намагаюся на цьому не зациклюватись. Це безглуздо. Він щось приховує. Я маю бути вдячною. Він по-своєму про мене дбає, але це не має значення. Ми все одно розділені. Він живе на світлому боці. Думка про мої страждання засмучує його. Я знаю це, але все одно ненавиджу його за те, яким він є.

Пізніше, уже після батькової смерті, дописала:

Пігулки закінчились. Той німець каже, що може дістати ще, але він чомусь не приходить. Це якесь божевілля. Я ладна продати своїх дітей, тільки щоб заснути вночі.

Цей останній запис, на диво, датований. Ось звідки я знаю.

Вона тряслася над своїми пігулками, ховала флакончик на дні шухляди в спальні. Інколи вона витягала флакончик і перевертала його. Він був з коричневого скла, а на етикетці ще збереглися декілька ледве видимих слів німецькою.

Пігулки закінчились.

То була ніч танців, ніч останнього апельсина.

2

– Гей, дівко, мало не забув.

Обернувшись, він недбало кинув це мені, як хлопець дає подачу, щоб перевірити, чи впіймаю я. Він і поводився по-хлопчачому – дражнив мене, вдавав, ніби забув, кидав подарунок, ризикуючи, що він опиниться в мутній луарській воді, якщо я не встигну зреагувати.

– Твій улюблений.

Я легко впіймала його, одною лівою. Усміхнулась.

– Скажи іншим, хай приходять сьогодні ввечері в «Погану репутацію», – підморгнув він, очі по-котячому виблискували зеленим від пустощів. – Може бути весело.

Звісно, мати ніколи не відпустила б нас пізно ввечері. Хоч комендантський час у таких віддалених селах, як наше, був радше пустою формальністю, вистачало й інших небезпек. Ніч приховувала значно більше заборонених радощів, ніж ми могли уявити, і німецькі солдати, ті, котрі були не на чергуванні, призвичаїлися заходити саме до цього кафе випити. Вочевидь, їм подобалось вибиратися з Анже, подалі від підозрілого ока СС. Під час наших зустрічей Томас неодноразово про це згадував, тож коли я чула звук мотоциклів на віддаленій дорозі, я думала, що це він повертається додому. Я чітко бачила його подумки: вітер здуває йому волосся з лоба, обличчя освітлює місячне сяйво, і чується холодний нічний хлюпіт Луари. Ті мотоциклісти могли бути ким завгодно. Але я завжди думала про Томаса.

Однак сьогодні все було по-іншому. Підохочена таємно проведеним разом часом, я думала, що все можливо. Накинувши кітель на плечі, Томас помахав мені й поїхав, піднявши колесами куряву з жовтої луарської землі. І тут моє серце нестерпно заболіло. Відчуття втрати облило мене чимось крижаним і гарячим, і я побігла вслід, ковтаючи пил та махаючи руками, поки його мотоцикл не зник за поворотом на Анже, а сльози промили рожеві доріжки на моєму брудному обличчі.

Цього було недостатньо.

Це ж був мій день, мій чудовий день, і серце закипало від люті й невдоволення. Я прикинула час по сонцю. Четверта година. Ми були разом неймовірно довго. Цілий полудень, та все ж цього недостатньо. Я хотіла більшого. Більшого. Від цих нових бажань я у відчаї стала кусати губи; спогад про наш короткий доторк горів на моїй руці, як клеймо. Кілька разів я підносила руку до губ і цілувала те палаюче місце, що торкалося його шкіри. Я розмірковувала над його словами, наче над поезією. Я прокручувала в голові кожний дорогоцінний момент, щоразу все менше вірячи в його ймовірність – це так само, як зимового ранку намагатися згадати літо. Але то була потреба, яку неможливо нічим задовольнити. Я хотіла бачити його знову, цього самого дня, цієї самої хвилини. У мене з’явились дикі думки про те, як ми втікаємо разом, або живемо в лісі подалі від людей, або я сама переселяюсь у будинок на дереві, харчуюся грибами, дикими суницями й каштанами, допоки не скінчиться війна…

Кассі, Ренетт і Поль знайшли мене біля Спостережного Пункту, я лежала на спині, затиснувши в руці апельсин, і дивилась на осіннє листя.

– С-с-сказала, що б-б-буде тут, – промовив Поль (він завжди сильно заїкався в присутності Ренетт). – П-п-п-побачив, як вона йде до лі-лі-лісу, коли ри-рибалив.

Поряд із Кассі він був сором’язливий і незграбний, свідомий своїх затертих штанів, пошитих зі старого комбінезона його дядька, та босих ніг у грубих клогах. З ним був Малабар, прип’ятий на зелену садову мотузку. Кас-сі з Ренетт були в шкільній формі, Ренетт ще й прибрала волосся жовтою шовковою стрічкою. Мене завжди цікавило, чому Поль одягається так по-жебрацьки, якщо його мати – швачка.

– З тобою все гаразд? – запитав Кассі хриплим від хвилювання голосом. – Коли ти не прийшла додому, я подумав…

Він кинув невдоволений погляд на Поля, а інший, застережливий, призначався мені.

– Ти не знаєш, сюди ніхто не приходив? Чи приходив? – прошепотів він, очевидно бажаючи, щоб Поль пішов.

Я кивнула. Кассі роздратовано махнув.

– Що я тобі казав? – прошипів він. – Я ж наказував ніколи не залишатися наодинці з…

Ще один погляд на Поля.

– У будь-якому разі, нам зараз краще піти додому, – заявив він. – Мати хвилюватиметься, а вона ж готує паве.[30] Ну ж бо, поквапся, і…

Поль саме придивлявся до апельсина в мене в руці.

– У т-тебе є щ-ще один, – повільно проказав він.

Кассі презирливо глипнув на мене. Що, не могла сховати його, дурепо? Тепер доведеться ділитися з ним.

Я завагалася. Ділитись у мої плани не входило. Апельсин був потрібний мені на вечір. Та я вже помітила, що Поль зацікавився й готовий був про це поговорити.

– Я дам тобі трохи, якщо нікому не скажеш, – нарешті запропонувала я.

– З-звідки в-він?

– Виміняла на базарі, – не глипнувши оком, збрехала я. – На цукор і парашутний