Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

На світанку місіс Бантінґ зненацька прокинулася — їй здалося, що двері спальні відчинилися і потім знов зачинилися.

Спершу вона не стала будити чоловіка, а сіла в ліжку і прислухалася. Вона ясно почула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором ішов до сходів. Переконавшись у тому, що в домі перебуває хтось чужий, місіс Бантінґ відразу ж розбудила містера Бантінґа.

Той, не запалюючи світла, надягнув окуляри, пеньюар дружини, взув капці і вийшов на сходовий майданчик. Він добре почув, як унизу хтось порався біля столу в його кабінеті, а потім чхнув.

Містер Бантінґ повернувся до спальні, узяв кочергу — кращої зброї в нього не було — і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінґ вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету були ще темні. Було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінґа та чувся легенький шурхіт у його кабінеті. Щось клацнуло, почувся такий звук, ніби хтось висував шухляду столу, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет залило жовтаве світло. Містер Бантінґ уже був у коридорі і у дверний отвір побачив свій стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на ньому. Але злочинця не було видно. Вікарій стояв у коридорі, не знаючи, що робити, а бліда й напружена місіс Бантінґ повільно спускалася по сходах. Сміливості вікарієві додавало тільки те, що він був певен: злодієм був місцевий мешканець.

Містер і місіс Бантінґ почули дзенькіт монет і зрозуміли, що злочинець знайшов їхні заощадження — два фунти і десять шилінгів.

Містер Бантінґ спромігся до рішучих дій. Він міцніше стиснув у руці кочергу, увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшла місіс Бантінґ.

— Здавайся! — гукнув містер Бантінґ і розгублено спинився: у кабінеті не було жодної душі.

Проте відчуття, що в кімнаті все ж таки хтось є, посилювалося. Вікарій з дружиною постояли ще півхвилини, ледве переводячи подих, а потім місіс Бантінґ подивилася за ширмами, а містер Бантінґ — під столом. Потім місіс Бантінґ відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінґ оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою.

Місіс Бантінґ зазирнула в кошик для паперів, а містер Бантінґ відкрив ящик із вугіллям. Нарешті вони запитально перезирнулися.

— Присягаюся... — почав містер Бантінґ.

— А свічка! — вигукнула місіс Бантінґ. — Хто засвітив свічку?

— А шухляда! — вигукнув містер Бантінґ. — І гроші зникли!

Місіс Бантінґ квапливо підійшла до дверей.

— З усіх незвичайних випадків...

У коридорі почулося голосне чхання. Містер і місіс Бантінґ метнулися з кабінету, і тієї ж миті грюкнули кухонні двері.

— Принеси мені свічку! — сказав містер Бантінґ і рушив уперед. Було чутно, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Зазирнувши в кухню, господарі побачили, що двері заднього входу розчиняються і в передсвітанковій темряві видно темну зелень саду. Містер Бантінґ готовий був присягтися, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, хвилину стояли розчинені, а потім з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, яку принесла місіс Бантінґ, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули задній вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті спустилися до льоху. Та хоч як вони шукали, у будинку не було жодної живої душі.

Настав день. Вікарій і його дружина сиділи на першому поверсі у своєму дивному вбранні і все не могли оговтатися після нічної події, а поряд з ними досі горіла свічка.

— З усіх незвичайних випадків... — знову почав вікарій.

— Он Сузі, — сказала місіс Бантінґ. — Почекаймо, поки вона зайде в кухню, а тоді тікаймо нагору.

Розділ VI

Меблі, які з’їхали з глузду

Того самого ранку, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Голл підвелися з ліжка й тихо спустилися до льоху. Вони мали діяти на самоті, і це було пов’язано з міцністю їхнього пива.

Вони зійшли в льох, і місіс Голл зрозуміла, що забула взяти зі спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати її до пива. Вона була головною в цій справі, але цілком природно, що по настоянку пішов містер Голл.

Він піднявся на сходовий майданчик і здивовано помітив, що двері до кімнати незнайомця відчинені.

Голл увійшов до своєї спальні і знайшов пляшку там, де вона й мала бути.

Вертаючись до льоху, він помітив, що засуви на надвірних дверях скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка, що це пов’язано з відчиненою кімнатою пожильця і з припущенням містера Генфрі. Він добре пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Голл засувала засуви. Він спинився, у подиві роззявивши рот, і пішов знову нагору з пляшкою в руках. Постукав у двері незнайомця. Відповіді не було. Постукавши ще раз, містер Голл розчинив двері навстіж і ввійшов до кімнати.

Він побачив те, на що очікував. Кімната була порожня. Але найдивнішим йому видалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежали одяг і бинти незнайомця. Навіть капелюх висів на спинці ліжка.

Стоячи в кімнаті, Голл чув голос дружини, що долинав з глибини льоху. Вона нетерпеливилася і лютилася, судячи з того, що говорила дуже швидко, роблячи притиски на останніх складах слів.

— Джордже! Ти знайшов те, що мені потрібно?

Містер Голл обернувся до дверей і подався до дружини.

— Дженні! — крикнув він, перехилившись через поручні до льоху, — Генфрі каже правду! Нашого гостя немає в кімнаті. І на надвірних дверях відсунуто засуви.

Місіс Голл, не второпавши, про що йдеться, вирішила сама оглянути кімнату пожильця. Голл, із пляшкою в руці, ішов попереду.

— Його немає, — здивовано казав він, — але одяг його є. І де він може ходити роздягнений? Дуже дивно!

Коли вони піднімалися сходами, обом здавалося, що надвірні двері відчинилися й знову зачинилися. Але, побачивши, що двері зачинені і в коридорі нікого немає, вони не промовили жодного слова. Місіс Голл побігла сходами перша. На сходовому майданчику почулося чхання. Голл, який відстав від дружини на кілька сходинок, подумав, що чхає вона, а місіс Голл була впевнена, що то він. Вона широко розчинила двері до кімнати пожильця і з порога оглядала її.

— Справді диво! — сказала місіс Голл.

Їй здалося, ніби хтось позаду сопить,