Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

І про двох дітей-дошкільнят, і про тісну квартиру, де живуть із чоловіком та свекрухою, і про те, що дістається їй і від свекрухи морально, і від чоловіка фізично, і що страшно щось міняти, але і жити так уже несила. І що перед сусідами соромно, і терпить його кулаки мовчки, щоб не ганьбитися, і дітей шкода, бо таке бачать, і себе шкода, хоч у петлю лізь...

— І що, він завжди був такий? — спитала Яна.

— Спершу ні. Бо ж він уже був одружений, і жінка від нього втекла, тепер я розумію чому. То він ще деякий час тримався, як привів мене в свою хату. А потім почалися проблеми на роботі, і пішло-поїхало: там терпить, а тут зривається. І знаєте... ніхто й не повірить, що він таким буває. Бо на людях вельми привітний, дотепний, милий чоловік. А вдома як біс у нього вселяється.

— А до матері він як?

— Та бува по-різному, то її підносить, як святу, то страхає.

— А ви комусь скаржилися?

— Не я, сусідка не витримала, бо раз мусили мені «швидку» викликати, я так відлетіла від удару, що розбила голову об кут підвіконня. Струс мозку був. І шви накладали на потилиці.

— І що? До міліції звертались?

Жінка помовчала і, дивлячись за вікно, мовила:

— Сусідка ходила за мене заступатися. Але вони сказали, що побутові сварки — то внутрішня справа подружжя. От коли у мене зі спини сокира стирчатиме, тоді можна і їх турбувати... Так і сказали й відправили її, мовляв, то взагалі не її справа. Який від них захист? Вони, мабуть, удома те саме роблять...

На очі їй накотилися сльози, жінка щільно стиснула повіки і втримала їх усередині, тільки по одній і прокотилося по кожній щоці.

— То ви хочете від мене почути, чи залишатися з цим садистом далі, чи кидати його?

Жінка зітхнула і знизала плечима.

— Не знаю. Але я вже себе боюся... — Вона знову втупилася в завіконня, де в будинку-вулику навпроти за кожними шторами, мов за кулісами, персонажі грали свою історію, і, можливо, не легшу за щойно розказану нею. — Я боюся, що одного дня сокира стирчатиме в його спині.

— А діти?

— Ото ж...

— Раз ви прийшли, значить, допекло. Чи думали, що я тут ворожу і знімаю «порчу»? — невесело посміхнулася Яна.

— Та ні, я розпитала одну жіночку, яка довго у вас сиділа перед Новим роком. Знала, що не ворожите. Але ж таки людей від чогось попускає... Вони знаходять вихід...

— Знаходять. Якщо не побояться. Хоча найперше бажання в усіх — перекласти на мене (чи ще на когось) відповідальність за прийняття їхнього рішення. Рішення їхньої долі... Але ж «вигрібати» все одно самим... І зазвичай кожен сам знає, чого хоче. Чи на початок, хоча би точно знає, чого НЕ хоче.

Жінка спробувала зазирнути в очі Яні, але та саме нанизувала бісер на тонку голку і погляди їхні не зустрілися. Вона помовчала ще хвилину.

— Я знаю, чого я НЕ хочу. Але мені страшно зробити крок у нікуди. Адже діти...

Яна нічого не відповідала, і жінка провадила далі сама:

— Хоча... Якщо все лишити як є, дітям теж легше не буде. Я і так вічно почуваюся винною, що вони так живуть. І що мене бачать такою приниженою. Такою ідіоткою... Я його ненавиджу!

— Він цього не вартий.

— Але як же? Він мене колись уб’є...

— Він слабший за вас. То не від сили. То від слабкості. Інколи людині хочеться стати іншому на голову та ще й потупати по ній підборами, щоб почуватися вищим у власних очах. Це слабкі люди.

— Але я його боюся. Ви б бачили... — відвідувачка замружилася і струснула головою.

— А ви уявіть, що він такий самий, але маленький. Сантиметрів десять-п’ятнадцять. Бігає по столу туди-сюди, кричить, лається, кулаками махає... Страшно? — Яна провела долонею понад столом, за яким сиділа.

Жінка завмерла, насупила брови, втупилася в стіл і раптом хмикнула раз, потім ще раз і зареготала. Сміялася вона довго, витираючи кулаками сльози, ляскаючи себе долонями по стегнах і задихаючись від нестачі повітря. Сміх її здавався дещо істеричним, але це таки були не ридання.

Яна дивилася на неї і розуміла, що на цю жінку чекає ще купа випробувань. Але той домашній садист у її очах уже перетворився на гнівливого дрібного набундюченого мультяка.

41

Антоніна саме була за кермом, коли зателефонував Ігор і повідомив, що Вадик прийде завтра в гості. На Святвечір. І не сам.

— Ну... Хай приходить. Побачимо, на кого він Анжелу проміняв. Міг би й сам матері сказати, а не через посередників-парламентарів!

— Тоню, та яка різниця, дитина прийде до нас, хоче познайомити... А ти знову в позу... Будь мудрішою, бо й зовсім не ходитиме, — повів політику нейтралізації негативу Ігор.

— Мудрішою? Ну-ну... Мудрість — це, мабуть, саме те, чого ви від жінок чекаєте! Ой, тільки не треба цієї демагогії! І взагалі — я за кермом!

— Вибач. Я так, щоб ти була в курсі.

— Я в курсі. Все, — Антоніна вимкнула мобільний і вставила його у спеціальний тримач на панелі машини.

Вона вправно вміла кермувати й однією рукою, нерідко розмовляла на ходу по мобільному, але коли хотіла від когось відчепитися, цей аргумент зазвичай спрацьовував.

Зимове нетепле сонце вже закотилося, але світилися рекламні вивіски, блимали новорічні гірлянди у вітринах, палали ліхтарі над вулицями, виблискував учорашній сніг... Зима у місті була, як і десятки попередніх зим, але саме ця могла стати поворотною. Щойно Антоніна попрощалася з Романом, який уже вдруге заводив мову не тільки про львівські спогади та свій теперішній до неї інтерес, а і несподівано почав планувати майбутнє. Це тривожило Антоніну, бо ж не кожен чоловік лізтиме в зашморг учетверте, маючи вже досить досвіду, але, з іншого боку, це лестило їй. Як недурна жінка, вона розуміла, який табун потенційних претенденток тупоче зазвичай навколо неодруженого чоловіка, котрий не в канаві, при бізнесі та ще й без шкідливих звичок. Такий його інтерес видався дивним. Те, що в ліжку у них коїлося щось натхненно-безумне, то на це не лиш вона здатна, вже не один пан пав жертвою жіночої отрути. То чому саме її бачить Роман поруч із собою