Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Ми відчинили скриню,— прошепотів Данило й закинув її на диван. Федя здригнувся з несподіванки.

— Довго ж ви копирсалися.

— Джекі просто розповідала мені новини,— лаконічно мовив Данило, вигрібаючи зі скрині купу пожовклих паперів.

Данило зарився в папери й навіть не одразу помітив, коли Джекі сіла на бильце його крісла і стала з цікавістю зазирати в старі листи й щоденники.

— І що це таке?

Але Данило не чув. Він нарешті зрозумів, що саме виявилося в правій вежі.

Архів родини Яблонських.

На питання, як він тут опинився, була єдина відповідь: безсумнівно, його міг перенести сюди тільки той, хто бував у Леобурзі, тобто дядько Іван. Але навіщо? Данило зітхнув. Щоб дослідити документи й спробувати все збагнути, піде кілька днів. Але залишатися тут так довго він ніяк не може — поки портал відкритий, потрібно повертатися назад, інакше незрима стіна реальностей знову відріже його від Леобурга й від тих, кому він там потрібен.

— Ти хоч розповів би, що у вас там відбувається,— без особливої цікавості попросив Федя й з удаваною недбалістю відкинувся на спинку дивана, продовжуючи уважно спостерігати за ними з-під напівопущених повік.— І чого ця твоя пасія опинилась у в’язниці?

Данило кинув на нього докірливий погляд і коротко розповів про перипетії леобурзького життя.

— Як у вас усе заплутано. Австро-Боснія, Російська Імперія, Українське Королівство, війна, місто вчених, двійники якісь... І що, ця Агнеса реально схожа на Джекі, а той псих — на мене? — Федя спантеличено випнув нижню губу й закинув руки за голову.

— Як дві краплі води.

— Треба ж таке! Однаково не розумію, чим ти можеш їй допомогти. Вбивцю вирішив зловити, чи як?

— Мені досить знайти докази її невинуватості. Але для цього, схоже, доведеться з’ясувати, який спритник уколошкав Фелікса. Бо особа, яка шле ці записки, про це точно знає. Цілком можливо, це і є вбивця.

— Та годі! — зітхнула Джекі.— Я, щиро кажучи, не розумію, як ти зможеш в усьому розібратися. Я навіть в іменах заплуталася.

— Це тому, що ти не знаєш їх особисто,— всміхнувся Данило.— Хоча... стривай.

Він почав перетрушувати щоденники й пожовклі листи, поки з одного зошита не випала бляшанка з феротипом.

— Ось, така сама світлина є в кімнаті Едварда, тобто в моїй. Тут усе сімейство. Думаю, половину з них ти точно впізнаєш.

Очі Джекі округлилися, вона затамувала подих і обережно взяла у нього феротип. Певний час незмигно дивилася на Яблонських і — чи то випадково, чи свідомо — сперлася на Данилове плече. Федя шумно видихнув, підійшов до них і безцеремонно висмикнув феротип з чіпких пальців дівчини.

— Дай сюди!

— Я ще не роздивилася!

— Мені теж цікаво. Хочу зацінити красуню.

Джекі одразу ж підхопилася з бильця й побігла за ним. Тепер вони наскакували одне на одного й штовхалися, але роздивлялися картинку разом і стояли поруч. Данило посміхнувся. Дитячий садок!

— Ого, цей красунчик — Тео? Крутий! — захоплено вигукнула Джекі.— І без усіляких там цяцьок!

— У нього револьвер замість цяцьок,— посміхнувся Данило.

— Ну, Даню, я можу тебе зрозуміти,— Федя кинув зневажливий погляд на дівчину.— Агнеса твоя дійсно гарна, і вона не фарбувалася б у зелений колір, аби привернути до себе увагу. Може, і мене б понесло визволяти її з в’язниці...

Джекі спалахнула, вирвала феротип з Фединих рук і підійшла до вікна, роздивляючись обличчя Яблонських. Данило зітхнув і оглянув вітальню. Через цих двох невгамовних тут усе здавалося таким домашнім і рідним, що повертатися до Леобурга відчайдушно не хотілося, але що поробиш. Якщо вірити дядьковим записам, для відкриття порталу та його закриття завжди мусить бути якась причина. Найпевніше, портал відкрився тільки тому, що Федя випадково знайшов архів. І тепер, коли Данило отримав його, має повертатися назад — іншого пояснення немає.

— Друзі, я вже маю йти,— тихо сказав Данило, не наважуючись підвести погляд.— Я розумію, це звучить трохи по-свинячому...

— Ні, це звучить по-дебільному! — вибухнув Федя.— Ти вигадав собі місію і носишся з нею, як мала дитина! Тобі пощастило повернутися — от і радіймо з цього!

Данило обернувся до Джекі, сподіваючись на розуміння, але вона тільки зиркнула на нього спідлоба й далі мовчала, підібгавши нижню губу.

— Федю... ну слухай!

— Я слухаю, але не розумію, навіщо воно тобі все. На біса ти повертатимешся у цей... як його... Леобург?!

— Бо там я справді потрібен.

У кімнаті запала мовчанка. Данило не зводив прямого погляду з Феді, й той приголомшено витріщився на нього у відповідь, не в змозі дібрати слів, лише змахнув рукою. Так, він цього не розумів. Данило ні в чому його не звинувачував — його друг лише старався допомогти. Тільки можливості його обмежені: на щастя, він не може повністю його зрозуміти — Федя не втрачав усе водномить, не прокидався щодня з думкою: «Навіщо?» І від його дій нині не залежить нічия доля.

— Добре, добре,— пирхнув Федя.— Може, заодно поясниш, що нам тепер робити?

— Я вас ні до чого не примушую,— знизав плечима Данило.— Якщо хочеш поїхати додому — їдь. Я не ображатимуся, чесно. Ти й так застряг тут через мене.

Федя схилив голову й потер напружену шию, мигцем глянувши на Джекі, яка й далі нерухомо сиділа на своєму місці.

— Звісно, поїду, але... Гаразд, Даню... Це твоє життя. Але якщо ти знову збираєшся зникнути на пів місяця чи навіть і довше, то, будь ласочка, зроби так, щоб тут нікого не вколошкали до твого повернення. Для початку — скажи Маріанні, що збираєшся продавати маєток!

— Навіщо? Я так і не зрозумів, чому ти думаєш, що у всьому винна Маріанна Олександрівна.

— А хто же ще? — всміхнувся Федя.— Вона давно мріє про цей будинок, до того ж, часто бувала тут, тому найпевніше знала про таємний хід, куди й пустила свого спільника. Вона знала про репутацію будинку в Романівці. І з місцевими теж не раз спілкувалася. Їй щось дуже потрібно в нашому підвалі. Так от: зателефонуй і скажи, що віддаси їй усе на блюдечку, але трохи згодом. А поки що прилетів лише на кілька днів і найближчим часом аж ніяк не зможеш вибратися зі своєї омріяної Німеччини. А то ще її приятель, який сновигає по нашому підвалу, може на щось зважитися...

Він простягнув Данилові телефон.