Леонід Михайлович Тендюк - Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк

Бо на тому канаті щось таки піднімали.

— Негідники! — обурився Кім Михайлович. — Американська солдатня половила тубільців.

Я напружив зір і побачив: знизу в сітці піднімали зв'язаних людей. «Так перевозять диких тварин», — майнула думка.

— Але ж як спіймали тубільців? Чи не наші то знайомі, люди, яких вів Або?

— Якщо американці розгромили табір Або, тоді справи кепські — вони можуть довідатися й про нас. Ну, а як їх піймали, питаєш. Це, Васько, для бандитів не проблема. Як у звірів, пальнули з дробовика, в якому набої — ампули снотворного. Одна така дробина — а їх з автоматичної рушниці вилітає сотні — звалює з ніг і паралізує людину. Вона засинає, з нею можна робити що завгодно.

— Як жорстоко!

— Справжнісіньке варварство, хлопче. А іншого від душогубів і не ждати, — мовив командир.

Альфред, Лота, Барарата прокинулися теж і з-за кущів спостерігали за вертольотом. Його було видно добре. І хоч нас од всевидячих очей янкі ховала гущавина, все ж — од гріха подалі! — Кім Михайлович велів перейти з узлісся за дерева.

Ми бачили, як американці підняли останнього тубільця. Забравши канат та драбину, залишили це місце — вертоліт полетів на південний схід, у напрямку Драконової Голови.

— Сюди вони, мабуть, уже не вернуться.

— Чого?

— А що їм тут робити? — на моє запитання відповів Альфред. — Янкі своє зробили — «очистили» джунглі від людей і майнули на ловлю в іншому місці.

— Так-то воно так, — обізвався командир. — Я боюся, друзі, ось чого: щоб піймані тубільці, якщо це люди Або, не сказали про нас. Тоді людолови цей лісовий район візьмуть на приціл, прочісуватимуть по землі й з неба, і ми опинимося в пастці.

Та побоювання, на щастя, не справдилося. Кілька днів, скільки ми потім і йшли, лишивши узлісся, вертоліт на з'являвся. Рухались ми на захід, до затоки, де, твердив Барарата, стояли гірняцькі бараки. Ліс і ліс без кінця.

Може, Барарата помилився чи ми заблудилися? — закрадався сумнів. Але ж — ні! Учора, під час привалу вирішили визначити своє місцезнаходження. Обрали дерево, що височіло над гущавиною. Я з Бараратою поліз під його крону.

Не бажаю нікому такої мандрівки! Ну, по-перше, стомливо. Спустившись на землю, я кілька днів ходив розкарякувато — ноги рогачем, як у кавалериста, — бо, обіймаючи стовбур, натрудив м'язи. А, по-друге, небезпечно: впасти з такої височини — і від тебе не залишиться мокрого місця.

Коли ми все ж досягли верховіття (Барараті було легше — він змалку лазить по деревах), зорові відкрився обшир океану. Здавалося, океан поряд, а густо-зелені джунглі пливуть по його іскристій голубіні.

Берегів через ту лісову завісу не було видно. Та ми помітили, що джунглі в одному місці — там, де мало сідати сонце, — роздвоєні, і в них довгастою смугою вклинилася вода.

— Хорібе! Хорібе![50] — радісно вигукнув Барарата.

Я теж зрозумів, що то затока.

Отже, все гаразд — із курсу ми не збилися.

Але… І вчора й сьогодні, хоч як старалися, крізь хащі пробитися не змогли.

Починалися густі мангрові зарості. Барарата їх назвав «афі-афі», а місцевість — Ло Лохасаха, що означає: Гнила Долина.

Вона й справді була гнила: твань, стояча вода, п'явки, які присмоктувалися до ніг і, напившись крові, відлипали й падали вниз, лишаючи на тілі болючі виразки.

Заєць жахається навіть од мишей (нічого дивного: я, наприклад, боюся жаб). І ось нині, намацавши у себе на стегні п'явку, він од переляку мало не впав.

— Ну й завів ти нас, Барарато, — бурчав. — Якщо і є на світі вампіри, то вони живуть у цій долині,— додав він.

— Ло Лохасаха — раці,[51] — здогадавшись, мабуть, із виразу Зайцевого обличчя, що той обурюється, кинув тубілець і махнув рукою вертатися назад.

Так, не пробравшись крізь вампіряче болото, ми обійшли його праворуч.

День за днем у джунглях — нескінченне число днів. Ми втратили лік часу. Проте свого домоглися — ліс, у який вийшли, був ніби розчищений, рідкий. Під низькорослими чагарями й папороттю, що, сплівшись, утворювали довгі тунелі, зміїлися колись утоптані, а тепер зарослі травою стежки.

Одна з них вивела нас до узбережжя.

Рідне село! Побачити тебе хоч уві сні, стежками, давно знаними, побродити.

Якось, вернувшись із плавання, я розповідав друзям про те, що найбільше в морі на чужині гнітить душу.

— Не спека, не шторми, — говорив я, — а розлука з рідним берегом.

— Невже це правда, Васько? — запитав Сергій, з яким я колись сидів за однією партою.

Ой, правда, друже, та ще й яка! Побув би ти на моєму місці, тоді б переконався.

Ми дихаємо повітрям, не помічаючи, що воно є; п'ємо воду, не задумуючись, що без неї не можна. Отак, мабуть, і з тим, що нас змалку оточує,— сприймаємо його як належне. Ну, і часом, може, не усвідомлюємо, який маємо скарб, багатство, коштовніше за все на світі.

Якби моя воля, я б зробив отак: усіх жовторотих підлітків, перш ніж вони закінчать учитися, посилав би в далеке плавання. Нехай би спочатку скуштували солоного морського хліба, ковтнули з гіркого келиха смутку й туги за отчим краєм, а вже потім торували собі шлях у життя.