Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Заплакана Європа 📚 - Українською

Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

452
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Заплакана Європа" автора Наталія Юріївна Доляк. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 86
Перейти на сторінку:
дитина.

Рандо перезирнувся з Піотрасом і, коли той розклепив губи, непомітно метельнув головою, мовляв, не треба. Жінка помітила німу сцену й звернулася до Рандо:

– Давай, викладай, що знаєш. І не надумай мені брехати, – сказала надто суворо.

– На наших очах в Оулу, де ми мешкали до цього, видворили сім’ю з Донецька. У них був трирічний син, – Рандо замовк.

У хаті стало тихо. Микола втратив притаманну йому багатослівність. Їли мовчки. Людочка намагалася зняти напругу, що важким кавалком висіла в повітрі. Нарешті знайшла, на що перевести розмову:

– А як це ви у півціни сани знайдете?

– Хто сказав, що знайдемо? – запитав Петя. – Ми їх вкрадемо.

Настав час перезиратися подружжю Бабенків, які подумали, що хлопці в такий спосіб розводять їх. Отак напряму сказати, що вони крадії, – це може бути лише жарт.

– Та досить вам соромитись, усі крадуть. А як тут вижити? Для нас це бізнес. Увесь «Варсавуорі» замовляє нам речі, – Рандо був задоволений, що неабияк вразив знайомих.

– Усе що завгодно! – додав Петя задля реклами.

– А-а-а!? – Людочка не могла скласти питання.

– Схема така. Ти йдеш до магазину, – Рандо тицьнув на Люсю. – Вибираєш річ, яка сподобається. Приміряєш. Запам’ятовуєш назву магазину, де саме знаходиться товар, фірму, колір, ціну, розмір. Передаєш ці відомості нам. Ми тобі того ж дня приносимо потрібну шмотку чи побутову техніку, чи там, сани. Ти з нами розраховуєшся. Рівно половину від ціни. Без обману!

– А продукти? – Микола слухав із цікавістю, подумки підраховуючи, скільки на цьому можна заощадити.

– Продгрупа виключно у великих обсягах, – по-діловому взялися до справи естонці. – Заради пляшечки йогурту ми не станемо ризикувати.

– Зрозуміло, – Людочка почала прикидати, що б їй таке захотіти, аби купити це вдвічі дешевше. – Ви не боїтесь покарання? – запитала й засоромилася, бо поставила себе на місце судді, а хлопців зробила підсудними.

Естонці відразу зареготали, не звертаючи уваги на душевні копирсання Людмили.

– Ми володіємо фінською. Нікому на думку не спаде, що ми чужинці. Тому в супермаркетах до нас не придивляються. Тут лише кілька років тому, коли дали червоне світло для біженців, почали купувати замки для будинків. А до цього не замикалися. Фіни – вони як діти. Лосі, одним словом, – новий вибух сміху.

– Нічого собі діти, п’ють, як навіжені, – вставила Жужа.

Вона не раз бачила корінних мешканців цієї суворої країни у жалюгідному стані. П’яньма-п’янючі, валялися вони посеред засніжених вулиць маленького Міккелі, не випускаючи з рук напівпорожньої пляшки – найдорожчого, що мають на цьому світі. Таких серед місцевих було шістдесят відсотків, якщо не брати до уваги дітей. Алкоголіками опікувалися городяни, вбрані у темно-зелені комбінезони, з бетликами на грудях. Лагідно, аби, не приведи, Господи, не образити хворого, піднімали очманілого від оковитої співгромадянина, садовили до авта й везли у невідомому напрямку. Спочатку Людочка думала, що їх доправляють до поліції, витверезника чи відразу до буцегарні. Виявилося – зовсім ні. Ті люди у зелених костюмах – волонтери, на яких держава виділяє символічні кошти. Вони відповідають за визбирування по дорогах й тротуарах, парках та лісах знеможених аліків. На волонтерів покладалися обов’язки розвозити п’яничок по хатах й вкладати їх спати у власні холодні ліжечка. Кожен прихильник сорокаградусної мусив мати у нагрудній кишені ключ із цидулкою, на якій зазначалася точна адреса проживання заспиртованого тіла. Ще більше здивування у Людочки викликала інформація, що алкоголіки отримують на додаток до своєї щомісячної соціальної допомоги в розмірі 1500 марок ще й 100 щоденних на пляшку. Це щоб не спонукати бухариків до крадіжок. За законною сотнею щоранку шикувалася черга під муніципальним департаментом із соціального захисту населення.

– Ну, що є, то є. П’ють – це правда, – Рандо потер долонею об долоню й подивився на друга.

Той підморгнув до Людочки й пояснив:

– Ми й на цьому бізнес робимо. То що? Братимете щось?

– Не підганяй їх, Піотрас. Принесемо завтра сани. Розрахуються, тоді поговоримо, – Рандо нагадав другові про етикет.

Гості, обнявши по черзі Людочку, Миколу і навіть маленьку Женечку, подалися геть у темноту полярної ночі. Тут ця клята ніч не так давалася взнаки й не була такою довгою й виснажливо темною, як, скажімо, за полярним колом. Дехто розповідав, що там також живуть люди. І навіть доходили біженські припущення, що невдовзі почнуть будувати табори виключно на територіях під боком у дідуся Санти.

День, що тривав скупих чотири години й лише умовно називався днем, бо, скоріше, нагадував сутінки, нестерпно тиснув на психіку. Жужа вирішила оздоровитися за допомогою шопінгу й узялася переконувати чоловіка у необхідності придбання модних предметів розкоші.

– А давай купимо собі по шкіряній куртці? – сказала й миттєво пожалкувала.

– Давай відразу купимо по три куртки, по дві машини й на додачу французькі парфуми особисто для пані Люсінди. Що іще забажаєш? Закатай губу!

Людочка «закатала» та всілася писати додому. З того часу, як оселилися у Вісулахті, зв’язок із рідними налагодився. Почалося активне листування. Раз на місяць батьки дзвонили на телефон офісу, до якого зазвичай бігала сама лише Людочка, Микола не бажав ні з ким спілкуватися зі свого колишнього життя. До того ж його родичі не дзвонили ніколи, хоча листи писали. Точніше, писала сестра Олена.

Попри обіцянки приділяти увагу дитині, Микола не поспішав закидати собі на плечі такий немалий шмат роботи, віддаючи своїй апатії, песимізму та скигленню весь вільний від збирання по хатах «інформації» час, окрім нічного. Гаслом подружжя останнім часом стало: «Суперечки до смерті». Коля, як фізично сильніший, доводив свою правоту, хапаючи дружину за барки, злегка штовхаючи, замахуючись рукою. Люда воліла не спілкуватися з ним у такі хвилини, йшла надвір, аби на крижаному повітрі остудити розпалені пристрасті.

Мороз не давав лишатися назовні довше, ніж дві години. Жужа любила походжати занедбаним стадіоном, що входив до складу туристичного комплексу, який тепер використовувався як табір для біженців. Поле вщент укривав високий пухкий сніг, а бігова доріжка була щільно втоптана.

Люся вдягалася, як

1 ... 49 50 51 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заплакана Європа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заплакана Європа"