Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

можна було вимити руки й лице, що мене трохи відсвіжило й допомогло позбутися природного утяження.
5

На кухні чомусь надмірно яскраво світила електрична лампочка, а біля столу порядкувала Ж. Смикальська, стоячи до мене спиною. Тіло мала кощаве, як і розповідав свого часу Микола Лико, і в тому я вже двічі зміг переконатися й сам, але «дошкою» таки не була, про це свідчив її виразний задок (про це оповідав мені й приятель), але сам таку особливість побачив уперше. На столі в тарілочки покладено по тонюсінькому бутербродові з голландським сиром, а не менш тонкі пальчики висипали до філіжанки з пакетика розчинну каву. А ще в розгорнутому пакетику виглядали полущені волоські горіхи, але небагато. Відверто кажучи, обіцянка вечері викликала в мене в животі спазму, адже я, поснідавши у літняку, тільки і їв, що шмат черствого хліба з салом, — їх тоді вистачило на кілька кусів. Відтак пригадав, що Комп’ютерна Діва була, за розповіддю таки Миколи, сувора вегетаріянка, тож міг лишень зітхнути: перебирати не випадало.

— Тут знайшла, — сказала Комп’ютерна Діва, — недопиту чвертку коньяку. Вип’єте до кави?

— А ви? — спитав, усідаючись.

— Я, мабуть, увіллю, — сказала, трохи помнувшись, Жанна й рушила до підвісної шафки. І хоча який був запаморочений, міг підтвердити ще одне давнє примічення Миколи Лика: Смикальською її названо недаремне, бо частина тіла, про яку була мова, дивно й своєрідно таки посмикувалася. Але це відзначив пригашеною свідомістю, отож узявся за бутерброда, який у моїй руці ледве не переломився, — така тонка була хлібна крайка.

Комп’ютерна Діва чинно сіла супроти мене, і я знову зміг побачити рибний холодець її очей, який не був весь ще виплаканий, але повіки мала набряклі, ніби трохи того заливу потрапило й туди, — це її, до речі, трохи й прикрашало. Але мені було не до красот цієї істоти. Влив собі до кави трунку — десь на чверть філіжанки, так само вчинила й вона — більше коньяку не було.

— У дивних обставинах нам випало зустрітися, — сказала Смикальська, тепло на мене дивлячись. — Колись до вас приходила, пам’ятаєте? Хотіла виправити свою неґречність.

— Чому неґречність? Висловили свою думку, а вона може бути прихильна, неприхильна й ніяка. І годі про те — не такий момент.

Ж. Смикальська зітхнула й опустила очі: в надмірному електричному світлі її лице стало знову сіре, ніби присипане попелом.

— Добре! — шепнули її тонкі попелясті вуста.

По тому почали трапезувати. Бутерброда було на два куси — так його я і з’їв. Ж. Смикальська ж їла інакше, відкушуючи по малесенькому шматочку й того кусничка ретельно й дбало пережовуючи, — очевидно, вегетаріянці так і їдять за їхніми звихнутими приписами, а я подумки пошкодував, що в цій квартирі не було ані поточеного сухаря, ані найжовтішого, аж до чорноти, сала. Отож тільки й залишалося зирити, як вона точить зубками того крихітного бутерброда, а може, дзюбає, — зрештою, голодної заздрості це в мене не викликáло. Але певних тортур зазнав, отож попросив дозволу запалити просто тут, не виходячи на балкончика, досить із мене того ослінця.

— Взагалі я не прихильниця куріння, бо це суперечить здоровому способові життя, — сказала вона по-святенницьки строго, ковтнувши чергову мікропорцію їдла. — Але сьогодні й справді особлива ситуація… Отож куріть.

Це було сказано по-великопанському, з бридливим скривленням вуст. І я запалив, тим більше, що за Миколи, коли ми просиджували не раз і не сто за цим столиком, він курити мені не забороняв, а в теперішній ситуації я ніби й власник цієї квартири. Хай там як, а Комп’ютерна Діва їла свого бутербродика, елегантно тримаючи його в надзвичайно делікатних пальчиках рівно стільки, скільки я палив, а я куріння розтягував якомога довше. Принаймні з цього епізоду міг зробити висновка, що той, хто ковтає їдло майже не розжовуючи, насичується непомірно менше за того, хто з’їдає його мікропорціями, а ще й якнайдбаліше розтираючи зубками.

Каву мали пити з горішками — все-таки якась підмога. Ж. Смикальська взяла філіжанку з непідробною грацією і відставила мізинного пальчика, який по-особливому скривлювався, — і про це мені свого часу розповідав Микола. Комп’ютерна Діва помітила, що я витрішкуюся на її пальчика, і сказала цілком невинно:

— Це в мене такі мізинці, — і показала два гачечки, хронічно скручені, отже, річ не в елеганції, а в фізичній ваді.

Пили каву (яка, з’єднана з коньяком, і справді бадьорила), беручи по черзі лущені горіхи, яких було б досить для дитини та й то малої, і мовчали. Я ж збагнув, що пиття кави для Комп’ютерної Діви — ритуал так само урочистий, як і поїдання мікробутербродів. Усі ці розписи звучать трохи неподобно до ситуації, виглядає, ніби іронізую. Насправді ж не іронізував, бо ватяні клапті в моїй утомленій голові, не очищеній коротким сном чи, радше, забуттям на балкончику, не зникали, а поперетворювались у купчасті хмарки, які часом пливуть синім небом. З однією, правда, різницею, що небо моє цього разу було не синє, а чорне, і все довкола ставало чи нагадане, чи помисливе, чи химерне, чи злудно викривлене — очевидяки, знову-таки через утому і психічне утяження, що його мав під враженням смерті найближчого приятеля.

І тут Ж. Смикальська раптом заговорила — майже пристрасно, а майже тому, бо все-таки враховувала незвичність ситуації, в яку потрапили:

— Дуже страждала після того, коли не захотіли мене прийняти й фактично прогнали. Почала читати ваші твори, зокрема й спогади прочитала. І збагнула, яка була нерозважно дурна й легковажна. Тепер ви мій улюблений письменник… Допоміг у цьому й Микола, навчивши, як треба вас читати й розуміти. Я йому дуже вдячна.

— Це коли вдруге зійшлися? — спитав я.

— Так, — твердо мовила Жанна. — Він мені й давав ваші книжки, в нього їх ціла колекція, а ще й з автографами.

Був уражений цим одкриттям. Випадало, що саме тоді, коли ми майже не зустрічалися, за моєю спиною й творилася ця мила змова. Можливо, під упливом цілковитої вичерпаності,