Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

чув жодного звука, надто було далеко. Він перевів погляд з хуторів на другий бік озера, де вздовж берега здіймався вгору тільки темний ліс. Через ліс і далі берегом бігла дорога, ніби її хтось провів пальцем. Далеко видно було смугу куряви, що здіймалась над нею. Арне простежив за дорогою очима аж до того місця, що було якраз навпроти нього. Там ліс кінчався, гори відступали трохи далі і теж починалися хутори. Будівлі там були вищі, ніж з цього боку, пофарбовані в червоний колір, з білими вікнами, що блищали в надвечірньому сонці. Сонце освітлювало всі пагорки, чітко видно було навіть дітей, що гралися коло хат. На піску біля води, такому білому, що він аж очі сліпив, бігало кілька хлопчаків з собаками. Раптом усе потьмяніло й ніби посмутнішало, будівлі стали темно-червоними, луки темно-зеленими, пісок на березі посірів, а діти на ньому обернулися в маленькі цятки. З-за гори піднявся туман і затулив сонце. Арне знов глянув на озеро, але тут нічого не змінилося. Його блискуча гладінь віддзеркалювала хвилясті береги, мовчазний ліс і будинки, що дивилися на воду своїми відчиненими дверима. З тих дверей часом вибігали діти, потім забігали назад. Казкові чарівні образи зринали перед очима в Арне, мов рибинки навколо принади, відпливали, поверталися, кружляли, проте не попадалися на гачок.

— Посидьмо тут, поки мати надійде. Пасто-рова дружина, мабуть, скоро її відпустить.

Арне здригнувся: хтось забалакав зовсім близько від нього.

— Аби мені ще побути тут бодай одну ніч, — почувся благальний голос, у якому бриніли сльози. Мабуть, він належав дуже молодій дівчині.

— Ну, не плач. Негарно плакати через те, що ти вертаєшся додому, до матері,— лагідно, розважливо сказав чоловічий голос.

— Я плачу не тому.

— А чому?

— Тому, що я більше не буду разом з Матильдою.

Так звали пасторову дочку, і Арне згадав, що з нею разом виховувалась якась дівчина з села.

— Не довіку ж тобі тут сидіти.

— Хоч би ще одну днину, тату! — Дівчина голосно захлипала.

— Найкраще буде, як ми тебе заберемо зараз. І так уже, мабуть, запізно.

— Запізно? Чому? Що це ви кажете?

— Ти селянського роду й повинна бути селянкою. Панянки нам не треба.

— Я й тут була б селянкою.

— Нічого ти не розумієш.

— Я весь час ношу селянський одяг.

— Річ не в одязі.

— Я вмію прясти і ткати, вмію варити їсти.

— І не в цім річ.

— Я розмовляю так, як ви і мама.

— І не в цім також.

— Ну, то я не знаю, в чім річ, — сказала дівчина й засміялася.

— Побачимо, що з тебе вийшло. Мене тільки турбує, що в тебе в голові надто багато всіляких думок.

— Думок та й думок! Ви мені в одно про це кажете. А які там у мене думки… — Вона знов заплакала.

— Ти як флюгер.

— Пастор мене так не називав.

— А я називаю.

— Флюгер! І придумали ж таке! Я не хочу бути флюгером!

— А чим ти хочеш бути?

— Чим? Отакої! Нічим.

— Ну, то будь нічим.

Дівчина засміялася. А за мить сказала, вже цілком поважно:

— І вам не соромно називати мене нічим?

— Господи, ти ж сама захотіла!

— Ні, я не хочу бути нічим.

— То будь усім.

Дівчина знов засміялася. Потім сказала сумним голосом:

— Пастор ніколи не глузував із мене.

— Зате забивав тобі памороки.

— Пастор? Ви ніколи не були до мене такі ласкаві, як він.

— І не треба.

— Кисле молоко ніколи не стане солодким.

— Зате з нього може вийти солодкий сир.

Дівчина зареготала.

— А ось і мати.

Вона знов споважніла.

— Я ще не бачила такої балакучої жінки, як пасторова дружина, — почувся різкий, хапливий голос. — Уставай, Борде, швидше готуй човна, а то ми до ночі не доберемось додому.

Пасторова дружина просила мене глядіти, щоб Елі не ходила з мокрими ногами. Наче вона сама не може глядітися! І щоб гуляла кожного ранку, бо в неї недокрів’я! Ох, скільки вона мені набалакала всього через те недокрів’я! Вставай, Борде, і готуй човна. Я ще маю ввечері вчинити тісто!

— Ще не привезли скрині,— сказав чоловік, не кваплячись уставати.

— І не привезуть. Вона залишиться до неділі. Чуєш, Елі, вставай! Бери свій клунок і ходи! Вставай уже, Борде! — Жінка рушила до берега, і Елі пішла за нею. — Та ходи ж, Борде, швидше! — почувся її голос уже знизу.

— Знайшла кочети? — спитав чоловік, сидячи далі.

— Знайшла, зараз закладу.

Арне почув, як жінка забивала їх черпаком.

— Ходи, Борде, не будемо ж ми тут ночувати!

— Я чекаю на скриню.

— Та кажу ж тобі, що вона залишиться до неділі.

— Он її везуть.

На дорозі заторохтів віз.

— Тю! Я ж просила, щоб вона постояла тут до неділі.

— А я сказав, що ми заберемо її тепер.

Жінка промовчала. Вона підійшла до воза

й почала переносити в човен клунки, кошики та інші речі. Нарешті підвівся