Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

href="#n_83" title=" Зашифрована – незрозуміла, загадкова. ">[83] Скоко мона красіцца? – ревнула з порогу тюремниця. Мабуть, поблизу начальство. Старається. 12

Химерний чолов’яга цей підполковник Мішко. То він звичайна рабська прислуга, євнух в гаремі, то він повелитель, зверхній падішах. Навіть не спокусник, не зальотник, а саме зверхник, начальник. Розумію складність його ситуації і поведінки. Він приставлений до мене, як пастух, що мусить доглядати, годити мені і зберігати мою цноту до «Дня Нєзавісімості». До того ж у нього зрослися на переніссі брови. Щось від вовкулаки. Так вчила бабуся Ксеня: зрослі докупи брови – це крильця, на яких душа перевертня перелітає з вовка до людини і навпаки… Вбити його можна лише срібною кулею. Чи знає він про це?

Та місію він виконує успішно. Перевів нас на «ти», став близьким дружбаном. Правильно розуміє свою роль. Але на пляжі в Нижній Ореанді, на відшліфованих невгамонним морем круглячках, на яких ми поруч лежали, він зненацька припав до мого тіла, ніби вріс у нього, потягнувся до моїх уст, але я встигла рішуче одвернутися. Задихаючись від пристрасті, він прошепотів мені у вухо:

– Пообіцяй, що після нього… я буду в тебе першим. Він стариган, нічого не зможе після святкування Незалежності. А якщо і зможе, то Мішко після нього – перший.

Я щосили напружилась, зібралася в тугий клубок і затопила ляпаса в його рожеву, як у молочного поросятка, пику. Йосип на Говерлі! Він рвучко звівся на коліна, скипів злістю та вичавив силувану усмішку, окинув поглядом пляж (чи хтось бачив?), але була середина дня, лушпарило сонце з усією південною пристрастю, відпочивальники розповзлися по кімнатах чи в затінки.

– Вибач за дурний жарт. Закохався, затьмарило. Манічка почалася, блін! Забудьмо! Завтра їдемо до столиці. А сьогодні веду тебе в ресторан «Ластів’яне гніздо». Ти пива не п’єш, а я піду зараз перехилю гальбу чеського…

На хвилеламі випендрюються двійко пересмаглих підлітків. Він і вона. Мабуть, закохані школярі-старшокласники, яких вперше відпустили з дому на самостійний відпочинок. Вони з’явилися кілька днів тому, ночують на пляжі, так встановило міліцейське око підполковника Мішка.

Я зауважила їх у перший день їхньої появи на пляжі. Хлопчисько тримає в руці морозиво на патичку, дівчина кумедно облизує рожевий айскрім,[84] обтискаючи його великими вишневими губиськами. Еротично! Я відразу запримітила, що вони вже мають повноцінні сексуальні стосунки, насолоджуються ними. Коли він лежить горілиць, вона насипає йому у плавки теплих камінчиків, які потім акуратненько виймає, щоб щоразу торкатись настовбурченого. А тоді він робить їй те саме. Чекають, поки смеркне. Їм не заважає велелюддя кримського пляжу, відсутність даху над головою, життя надголодь (чебуреки та морозиво). Вони захоплені одне одним, любуються своїми тілами. Мабуть, галичани, бо спілкуються тільки українською між собою та з усіма іншими.

Либонь, він у неї перший. А вона в нього? Піди і спитай, Касю, піди. І розкажи, хто і за що позбавить тебе незайманості на честь «Дня Нєзавісімості». Піди.

– Давай провітрю тебе на гідроциклі та будемо збиратися до ресторану, – сказав Мішко, присівши навпроти мене і обдавши пивним духом. Пива він жлуктанув кілька гальб, бо живіт надувся і змокрів. Він глушить його без міри і бігає в море мочитися. Ось і зараз, мабуть, приспічило… на гідроцикл… Їдь сам.

У ресторан «Ластів’яне гніздо», аж під самісінький поріг, хоч в’їзд сюди заборонений, нас підвіз маленький, меткий татарчук-лейтенантик Азіз міліцейською машиною. Ми були там недовго, бо вже на салатах та бутербродах з чорною ікрою Мішко різко захмелів, став вихвалятися перед лейтенантиком своїм впливом на міністра, обіцяв забрати Азіза до Києва, хоч той категорично відмовлявся покидати Крим, кримсько-татарське середовище, стареньких батьків і наречену. Але Мішко наполягав на переїзді, і Азіз, збагнувши, що переконувати п’яного підполковника з міністерства намарно, змовницьки зиркнувши на мене, погодився. Вадим налив собі половину келиха коньяку і випив до денця за нові звання непитущого лейтенанта.

Мішко закурив, хоч над головою в нього висів заборонний знак, недбало погасив сигарету в ікорниці і, похитуючись, пішов до стола, де біля вікна сиділи три веселих панянки, що лінькувато цвенькали між собою незнайомою мовою, посьорбуючи шампанське з гарячим шоколадом.

Він став запрошувати білявку із глибоким декольте до танцю, але та, чемно усміхнувшись, відмовила. Він почервонів, набичився. Схопив її за руку і потягнув до себе. Вона зсунулася зі стільця і впала на коліно. Інша, цибата, стрижена під парубчака, рвучко встала і гострим носаком модельного туфля врізала Мішка в його чоловічі клейноди. Той скорчився від болю, осунувся. Я раділа, що підполковник – у цивільному одязі.

Назрівав скандал, і Азіз швиденько впихнув офіціантові пачку грошей, вибачився перед жіночою компанією і, заваливши довготелесого Мішка на свої маленькі плечі, витягнув до авта. Підполковник якось обм’як і послушно підкорився лейтенантові, який, звичайно ж, мав мене за коханку ад’ютанта міністра. Платну коханку.

Татарчук довів нас до ліфта, уточнив, коли завтра відвезти до Сімферополя на летовище і відкозиряв.

Мішко не заснув одразу, а ще кілька разів телебенив і по внутрішньому зв’язку, і на мобілку. Просив, щоб відчинила, бо це остання можливість побути удвох… Запевняв, що… «опечатане не чіпатиме», бо відповідає за нього… Лише попестить, поніжить ерогенні зони, підготує до Дня Незалежності… щоб не сконфузитись. Так і сказав: «не сконфузитись».

Я вимкнула